Читати книгу - "Мобі Дік, Герман Мелвілл"

- Як безстрашний вогонь! - крикнув Стаб.

- І так само бездушні,- шепнув Ахав сам до себе. А коли матроси відійшли на бак, додав теж пошепки: - «Те, що називають призвістками»! А вчора я казав це саме Старбакові про свій розтрощений човен. О, як відважно силкуюсь я вигнати з чужих сердець те, що так міцно вп’ялося в моє! Парс! Парс! Пропав? Пропав? А він же мав піти попереду мене… але я ще маю побачити його, перше ніж загину сам. Як же це? Така загадка може збити з плигу всіх адвокатів разом з привидами цілого покоління суддів! Наче дзьоб яструба, довбе вона мій мозок. Та я розгадаю її, розгадаю!

Коли смеркало, кита було ще видно з навітряного боку.

Отож вітрила знову зарифили, і все відбувалося так само, як минулої ночі, тільки стук молотків та скрип гострильних брусків чути було аж до світанку, бо матроси працювали при ліхтарях над повним і старанним спорядженням усіх човнів та гострили на завтрашній день зброю. Тим часом тесля зробив Ахавові нову ногу з поламаного кіля його човна, а сам Ахав, як і попередньої ночі, стояв у своєму люку, насунувший на очі капелюха, і схований під крисами погляд, ніби геліотроп, був спрямований весь час на схід: він нетерпляче дожидав, коли покажеться сонце.

135
ПОГОНЯ - ДЕНЬ ТРЕТІЙ

Почався ранок третього дня, ясний і свіжий, і ще раз самотнього нічного марсового на фок-щоглі змінила ціла юрба денних дозорців, що обліпили всі щогли й реї.

- Бачите? - кричав Ахав; але кита ще не було видно.- Та однаково ми йдемо його слідом! Тільки не губити сліду, і все! Стерничий, правуй, як досі, як весь час, та добре тримайся курсу! Який погожий день знову! Якби світ був новенький, зроблений як літня оселя для ангелів, а цього ранку відкрився для них уперше, і тоді б у цьому світі не могло бути кращого дня. Ось де пожива для роздумів, якби Ахав мав час думати; але Ахав ніколи не думає, він тільки відчуває, тільки відчуває. Для смертного й це нелегка праця, а думати - то було б нахабство. Таке право, такий привілей має один бог. Думати - це спокій і холод, а наші бідні серця занадто неспокійні, наші бідні мізки занадто гарячі. Правда, мені часом здається, що мій мозок дуже холодний, наче закрижанілий, і цей бідний череп тріщить так, наче склянка, в якій замерзла вода й розпирає її. Але ж волосся на ньому ще росте, навіть у цю мить росте, отже - його живить якесь тепло. Та ні, воно - як той бур’ян, що ростиме будь-де: і в розпадинах серед гренландської криги, й на лаві Везувію. Як метляє ним шалений вітер - воно розмаялося круг моєї голови, наче порвані вітрила на щоглах у бурю. Лихий вітер: він, напевне, віяв перед цим по коридорах та камерах тюрем, у палатах лікарень, провітрював їх, а тепер прилетів сюди, невинний, мов ягнятко! Геть його! Він брудний. Якби я був вітром, я б не віяв більше над таким підлим, нікчемним світом. Я б забрався десь у печеру й причаївся там. А все ж який вітер шляхетний і відважний! Хто коли переміг його? В кожному бою останнього, нищівного удару завдає він. Кинься на нього з розгону, і ти пробіжиш крізь нього. Хе! Боягуз той вітер, що б’є зовсім беззбройних, голих людей, а сам не зупиниться, щоб прийняти хоч один удар! Навіть Ахав відважніший і благородніший за нього! Якби ж цей вітер мав хоч тіло! Але всі речі, що найдужче дратують і ображають людину, не мають тіла - це, власне, не речі, а сили. Це дуже дивна, дуже хитра, о, дуже небезпечна різниця! Але я знов кажу й присягаюся, що є у вітрі щось славне й високе. Принаймні оці теплі пасатні вітри під чистим небом віють прямо, невпинно й спокійно і не відхиляються від своєї мети, хоч би як крутилися та кривуляли ниці морські течії, хоч би як звивалися найбільші Міссісіпі суходолу, не знаючи, куди їм текти. І присягаюся вічними полюсами: оцей самий пасат, що жене моє славне судно так прямо вперед, цей самий пасат - чи, може, щось подібне до нього, щось так само незмінне й так само потужне,- штовхає корабель моєї душі. Пливімо ж! Гей, на щоглах! Що бачите?

- Нічого, сер.

- Нічого! А вже ось-ось полудень! Дублон іде жебрати! Гляньте на сонце! Що ж, так мусило бути. Я випередив його. То, виходить, я попереду і він мене переслідує, не я його. Та я міг би й сам це передбачити. Дурень! Адже гарпунні линви гальмують його! Так, так, і за ніч я його випередив. Завертаймо! Завертаймо! Спускайтеся всі, тільки марсовим лишатися на щоглах! До брасів!

Доти вітер віяв «Пекводові» прямо в корму, отож тепер, лігши на зворотний курс, корабель мусив лавірувати крутим бейдевіндом, майже проти вітру, знов збиваючи піну на своєму власному кільватері.

- Тепер він пливе прямо проти вітру в роззявлену пащу,- прошепотів Старбак сам до себе, змотуючи на нагель біля фальшборту щойно вибраний брас грот-реї.- Помилуй нас, боже, але в мені вже пітніють кістки й розмочують тіло зсередини. Боюся, що я зле чиню, слухаючись капітана, а не бога.

- Піднімайте мене нагору! - закричав Ахав, підходячи до свого мотузяного сідала.- Скоро ми його зустрінемо!

- Так, так, сер,- і Старбак зразу виконав наказ. Ахава ще раз підняли нагору.

Минула ще ціла година, розтягнена на цілі сторіччя - тонко, як плівка сусального золота. Сам час тепер наче затамував дух від гострої нетерплячки. Та нарешті, румбів на три в навітряний бік, Ахав знову помітив фонтан, і зразу ж над усіма трьома щоглами злетіли вигуки, немов три язики полум’я.

- Лице в лице я зустрічаю тебе в цей третій день, Мобі Діку! Гей, на палубі! Крутіше на вітер! Прямо проти вітру! Він ще задалеко, містере Старбак, човни спускати ще рано. Вітрила лопотять! Станьте