Читати книгу - "Кіберіада"

кутку готельного коридора висіло велике дзеркало. Хворий на шлунок Раппопорт (кишені в нього завжди були напхані пляшечками з різнокольоровими пігулками), поспішаючи вранці до ліфта, неодмінно вистромляв перед дзеркалом язика, щоб перевірити, чи його не обклало. Він проробляв це щоранку, інколи б порушив цей ритуал, я подумав би, що трапилося щось надзвичайне.

На засіданнях Наукової Ради він відверто нудьгував, а виступи доктора Іні — зрештою, нечасті й загалом тактовні, — викликали в нього просто-таки алергічну реакцію. Хто не мав бажання слухати Іні, міг стежити за мімічним акомпанементом, що супроводжував його слова на обличчі Раппопорта — він кривився, так наче йому несподівано потрапило щось гидке на язик, хапався за ніс, чухав за вухом, позирав на промовця з-під лоба з таким виглядом, немов хотів сказати: «Сподіваюся, ви не говорите цього всерйоз?» — а коли одного-єдиного разу Іні, не витримавши, прямо спитав його, чи не хоче він щось зауважити, Раппопорт із наївним здивуванням, заперечливо хитаючи головою і розводячи руками, відповів, що нічого, зовсім-таки нічого сказати не хоче.

Я так докладно про все розповідаю, щоб показати читачеві центральні постаті Проекту з неофіційного боку і водночас щоб ввести його у специфічну атмосферу середовища, надійно відгородженого від світу. Справді, спонукає до роздумів незвичайність того часу, коли такі неймовірно різні люди, як, скажімо, Белойн, Іні, Раппопорт і я, зійшлися в одному місці, та ще й із місією «встановлення Контакту», являючи собою, таким чином, дипломатичне представництво людства перед Космосом.

Хоч які різні ми були, але, об’єднавшись у організм, що вивчав «зоряний лист», ми утворили колектив із своїми звичаями, власним темпом та формами людських стосунків з усіма їхніми делікатними офіційними, напівофіційними і приватними нюансами, — усе це, разом узяте, створювало «дух інституції» і водночас щось більше, те, що соціолог залюбки назвав би «місцевою субкультурою». Дух цей був у Проекті — а він налічував майже три тисячі працівників у найдинамічнішій фазі свого існування — так само відчутний і особливий, як і — у великих дозах — втомливий, принаймні для мене.

Один із старших за віком учасників Проекту, Лі Рейнгорн, який колись — зовсім молодим фізиком — працював у Манхеттенському проекті, говорив мені, що його атмосферу з будь-якого погляду не можна було навіть порівнювати з MAVO, через те, що. Манхеттенський проект спрямовував своїх співробітників на дослідження за своїм характером суто природничі, фізичні, тоді як наш заглибився у сферу культури людства й не міг визволитися від цієї залежності. Рейнгорн називав MAVO експериментальним тестом культури на її космічний варіант і найбільше дратував наших колег-гуманітаріїв тим, що лагідно й наївно хизувався перед ними щоразу новими знаннями з їхньої галузі. Бо, незалежно від роботи своєї групи фізиків, він старанно вивчав усю літературу, переважно лінгвістичну, яка тільки була десь опублікована за останні кільканадцять років, присвячену проблемі космічних переговорів, зокрема, її різновиду — «розшифруванню мов із замкненою семантикою».

Отож повна непридатність цілого стосу подібних публікацій — а їхня бібліографія, з якою я теж ознайомився, коли мене не зраджує пам’ять, налічувала близько п’яти з половиною тисяч позицій, — була очевидна для кожного співробітника Проекту. Найсмішніше при цьому було те, що такі праці й далі досить часто виходили в світ, який, втім, коли не брати до уваги невеликого кола обраних, анічогісінько не знав про існування «зоряного листа». Тож професійна гордість і почуття солідарності зайнятих у Проекті лінгвістів піддавалися суворому іспиту, коли Рейнгорн, одержавши поштою чергову порцію відповідних статей і праць, повідомляв нам на напівофіційних робочих зустрічах про новини у сфері «зоряної семантики». Непридатність, безплідність усіх отих міркувань, щедро нафаршированих математикою, хоч і розчаровувала, та все ж була справді забавна.

Доходило навіть до сутичок, бо мовознавці звинувачували Рейнгорна у зумисній злостивості. Взагалі суперечки між гуманітаріями і представниками природничих наук були звичним явищем у Проекті. Перших у нас називали «гумами», других — «фізами»; словник свого внутрішнього жаргону у Проекті був досить багатий. Цим жаргоном, так само, як і формами співжиття обох «сторін», міг би колись із користю для себе зацікавитися соціолог.

З досить складних причин Белойн залучив до команди MAVO цілий букет фахівців-гуманітаріїв; не останню роль у цьому відіграло й те, що й сам він був за освітою й уподобаннями гуманітарій. Проте їхнє суперництво з «фізами» не могло дати якихось плідних наслідків, оскільки наші антропологи, психологи й психоаналітики разом з філософами не мали, власне, ніяких матеріалів для роботи. Тому, як тільки намічалося закрите засідання якоїсь секції «гумів», на дошці оголошень хтось завжди дописував біля назви реферату літери «SF»;[118] це хуліганство, на жаль, виправдувалося безрезультатністю таких засідань.

Тим часом спільні зібрання майже завжди закінчувалися відвертими сварками. Найбільш жовчними були, мабуть, психоаналітики, особливо агресивні у своїх вимогах: вони домагалися, щоб відповідні фахівці розшифрували «буквальний смисл» зоряного послання, а тоді вже, мовляв, вони візьмуться до визначення усього комплексу символів, яким оперує цивілізація «відправників». Тут, певна річ, аж просилася відповідь на зразок сміливої гіпотези, наприклад, такої, що для їхньої цивілізації характерне безстатеве розмноження, а це неминуче має десексуалізувати її «символічну лексику» і тим самим заздалегідь прирікає на поразку будь-яку спробу психоаналітично дослідити її. Того, хто про це говорив, одразу ж називали неуком, адже сучасний психоаналіз вже не обстоює фрейдистську гіперсексуальність; а коли ще на такому засіданні брав слово якийсь феноменолог, затятим суперечкам не було кінця. Ми ж бо мали справжні embarras de richesse[119] через надмір зовсім непотрібних фахівців-»гумів», що репрезентували навіть такі езотеричні наукові галузі, як психоаналіз історії чи плейографія (їй-богу, не пригадую, чим, власне, займаються плейографи, хоча я певен, що колись мені про це говорили).

Мабуть, усе ж таки Белойнові не слід було щодо цього піддаватися впливові Пентагону: його радники засвоїли тільки одну праксеологічну максиму, але засвоїли назавжди. Вона проголошує, що коли одна людина викопає яму об’ємом в 1 м3 за десять годин, то сто тисяч копачів викопають таку ж яму за частку секунди. Зрозуміло, що цей натовп землекопів порозбиває собі голови лопатами, перш ніж вхопить першу грудку землі; так само й наші нещасні «гуми» переважно сварилися або з нами, або між собою замість «ефективно працювати».

Проте Пентагон увірував у прямо пропорційну залежність між капіталовкладеннями у Проект і наслідками його роботи, й на це не було ніякої ради. На саму лише думку про те, що наші опікуни впевнені — з проблемою, якої не розв’язати п’ятьом фахівцям, безперечно впораються п’ять тисяч, — волосся дерлося догори.