read-books.club » Сучасна проза » Сповідь 📚 - Українською

Читати книгу - "Сповідь"

149
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Сповідь" автора Жан-Жак Руссо. Жанр книги: Сучасна проза / Наука, Освіта. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 195 196 197 ... 235
Перейти на сторінку:
важче стало розлучатися з нею вперше після сімнадцяти років нерозлучного життя. Маршал, свідок нашого прощання, не міг стримати сліз. Він залишив нас самих. Тереза не хотіла зі мною розлучатися. Я пояснив їй, як незручно мені зразу брати її з собою і чому вона мусить залишитись. Коли заарештовують людину, зазвичай забирають усі її папери, опечатують її речі і призначають когось, хто їх зберігатиме. Отже, їй треба залишитися, наглянути за моїм майном, постаратися якомога вигідніше його продати. Я обіцяв їй, що скоро вона буде знову зі мною, і маршал підтвердив мою обіцянку. Цілуючи її на прощання, я відчув якесь надзвичайне хвилювання і сказав їй у пориві, який, на жаль, виявився пророчим: «Дитя моє, запасися терпінням. Ти ділила зі мною благополуччя моїх щасливих днів, тобі залишається, якщо ти цього хочеш, розділити зі мною і мої нещастя. Якщо ти поїдеш зі мною, не чекай нічого, окрім засмучень і лих. З цього сумного дня починається для мене така доля, яка переслідуватиме мене до моєї останньої години».

Мені залишалося тільки від’їжджати. Поліцейські мали прийти о десятій годині. Була вже четверта година пополудні, коли я виїхав, а вони ще не з’являлися. У мене не було екіпажа; маршал подарував мені кабріолет і дав коней і кучера до найближчої станції, де завдяки раніше зробленим ним розпорядженням мені без будь-яких труднощів дали коней.

Жінки прийшли попрощатися зі мною на антресолі, де я провів весь день. Пані маршалова кілька разів обійняла мене з досить сумним виглядом, але в її обіймах я не відчув тієї сердечності, яка була в них два чи три роки тому. Пані де Буффлер теж обійняла мене і наговорила мені багато приємних слів. Найбільше здивувала мене пані де Мірпуа, яка також була тут. Дружина маршала де Мірпуа – особа надзвичайно холодна, церемонна, стримана і, на мій погляд, не цілком позбавлена тієї гордовитості, що завжди вирізняла осіб лотаринзького роду. Вона ніколи не виявляла особливої уваги до мене. Чи тому, що, вдоволений несподіваною честю, я мимоволі надав їй більшу ціну, чи тому, що й справді вона вклала в прощальні обійми співчуття, властиве великодушним серцям, але в її вчинку і її погляді я відчув якусь особливу енергію, яка мене глибоко зворушила. Згадуючи про це згодом, я часто підозрював, що пані де Мірпуа не могла стриматися від ніжності до мене, не знаючи, яка доля на мене чекає.

Маршал не промовив ні слова, він був блідий як смерть. Він будь-що хотів провести мене до екіпажа, що чекав біля водопою. Ми мовчки пройшли через сад. У мене був ключ від хвіртки до парку. Я відімкнув хвіртку, і замість того щоб, як звичайно, покласти його собі до кишені, без слів віддав маршалові. Він схопив його з такою дивною поспішністю, що я потім мимоволі і часто згадував про це. Мені не траплялося переживати в своєму житті більш гіркої хвилини, ніж ця хвилина розставання. Ми обнялися й довго стояли так мовчки, ми обидва відчували, що прощаємось назавжди.

Між Лабаром і Монморансі я зустрів найману карету; у ній сиділи четверо чоловіків у чорному; вони з посмішкою вклонились мені. Судячи з того, що згодом розповіла мені Тереза про зовнішність поліцейських приставів та про час їх приїзду, я не сумніваюся, що це були вони, особливо після того, як дізнався, що постанову про мій арешт було видано не о сьомій годині ранку, як мене попереджали, а тільки опівдні.

Мій шлях лежав через увесь Париж. У відкритому кабріолеті не сховаєшся від цікавих поглядів. На вулицях зустрічалися люди, які мені вклонялися як знайомому, але я нікого з них не знав. Того ж вечора я звернув з дороги, щоб заїхати до Вільруа. У Ліоні подорожні повинні відмічатися у коменданта. Це могло виявитися незручним для людини, яка не хоче ні брехати, ні змінювати своє ім’я. Я поїхав до пана де Вільруа з листом від пані де Люксембурґ, прохаючи його влаштувати так, щоб я міг уникнути цієї неприємності. Пан де Вільруа дав мені лист, яким я не скористався, тому що не поїхав через Ліон. Цей лист так і залишився нерозпечатаним у моїх паперах. Герцог дуже вмовляв мене заночувати у Вільруа, але я волів їхати далі і того ж дня проїхав ще дві станції.

Мій екіпаж був на жорстких ресорах, їхати в ньому було дуже незручно, і я так втомлювався, що не міг їхати цілий день. До того ж і вигляд у мене був не такий поважний, щоб мене слухали, а відомо, що у Франції поштові коні зважають лише на батіг у руках поштаря. Я спробував щедрими чайовими відшкодувати нестачу величі і красномовства, але вийшло ще гірше. Мене почали приймати за людину низького звання, яка подорожує за дорученням і вперше в житті користується поштою. Тоді мені стали давати найгірших шкап, і я зробився іграшкою в руках поштарів. Я кінчив тим, з чого мав би почати: набрався терпіння і їхав далі, як спаде на думку моїм візникам.

У мене було чим зайнятися в дорозі: я віддавався думкам з приводу того, що зі мною трапилося. Але це, очевидно, не властиво ні моєму розуму, ані серцю. Дивно, як легко я забуваю все погане, хоч як би недавно воно сталося. Наскільки очікування біди в майбутньому лякає і бентежить мене, настільки ж спогад про неї слабшає і згасає відразу після того, як вона відходить у минуле. Моя жорстока уява, що безупинно мучить мене думкою про те, як відвернути нещастя, яке ще не трапилось, відволікає мою пам’ять і допомагає забути про минулі нещастя. Не можна вживати застережних заходів проти того, що вже відбулося, і немає чого про нього думати. Я, так би мовити, переживаю своє нещастя заздалегідь: що більше я страждав, очікуючи його, то легше я про нього забуваю. І навпаки, постійно думаючи про своє минуле щастя, я згадую і ніби знову переживаю його і знову можу насолоджуватися ним, коли захочу. Саме цій щасливій властивості, відчуваю, зобов’язаний я тим, що ніколи не знав духу злопам’ятства, який клекотить у мстивому серці через постійні спогади про завдані йому образи і мучить його всім тим злом, яке воно хотіло б заподіяти своєму ворогові.

З природи запальний, я схильний до поривів гніву, навіть люті, але ніколи бажання помсти не пускало в мені коріння. Я приділяю дуже мало уваги кривді, щоб приділяти багато уваги кривдникові. Про заподіяне мені

1 ... 195 196 197 ... 235
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Сповідь», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Сповідь"