Читати книгу - "Пан Ніхто"

Сірий «опель» перетинає мій сектор огляду справа наліво і зникає. Белеву, мабуть-таки, стало тепло. Він і зараз у яскравій картатій сорочці.

Я залишаю на столику гроші за каву й незабаром знову сідаю за кермо машини. Злегка натискуючи на акселератор, їду по шосе, освітленому люмінесцентними лампами, хворобливе світло яких настроює на світову скорботу. Стомлено вдивляюся у стрічку асфальту, вже без зайвих ілюзій очікуючи появи напису:

ЛОЗАННА

Однак ще до появи цього напису бачу інше: за одним із поворотів дорога запруджена машинами, а десь там, попереду, метушаться люди, неначе нічні комахи під яскравим світлом фар.

Я виходжу з машини і прямую туди з виглядом невинного роззяви. Якийсь старий «сітроен» блокував сірий «опель», намагаючись загородити йому дорогу. Але «опель», мабуть, не прийняв правил гри, і «сітроен», замість того щоб відсторонитися, ударив його. У той момент, коли я підходжу, санітари вже несуть до машини «швидкої допомоги» розпростерту на носилках людину. Це чоловік у картатій яскравій сорочці із закривавленим обличчям.

— Не бачили водія «сітроена»? — підозріливим офіційним тоном запитує поліцай у білій касці мотоцикліста.

— Де вже його побачиш? — відповідає юнак з чорними кошлатими бакенбардами, який, мабуть, найраніше опинився на місці пригоди. — Коли я над'їхав, «сітроен» був порожній. Розумієте?

— Але ж це явне вбивство! — вигукує якась літня дама. — Стукнути його так нахабно…

— Вбивство чи самогубство, а ти не втручайся! — бурчить чоловік дами, відтягуючи її до колони машин. — Для цього є поліція.

Поліція справді тут як тут, так що все йде своїм звичайним ходом: місце катастрофи оточено, колону машин, що скупчилися, пущено в об'їзд, і я, вже за кермом машини, минаю два сплющених автомобілі й направляюсь у Лозанну.

Я зупиняюсь біля залізничного вокзалу і заходжу в бар готелю «Термінюс». Машинально і легковажно замовляю біфштекс, не зміркувавши, що зараз я зовсім не здатний їсти. У цю мить Белев, мабуть, перебуває в агонії або ж уже по той бік її. Так що весь ретельно обдуманий варіант операції безнадійно провалений.

Судячи з позицій професіонала, зараз уся моя увага мусить бути зосереджена тільки на цьому останньому. Але на відміну від мого покійного приятеля Любо, я ніколи не вмів дивитися на речі лише з точки зору професіонала. І хоч як я намагаюсь зосередитися на головному, щоб вирішити насамперед це, думки мої весь час навертають до розпростертої на носилках людини у картатій сорочці і з закривавленим обличчям.

Я розраховуюся, майже не торкнувшись щедрої порції.

— Не подобається вам біфштекс? — співчутливо запитує кельнер. — Може, не любите такого кривавого?

— Навпаки, люблю дуже кривавий, — відповідаю. — Але в мене страшенно болить зуб.

Дуже кривавий… Я перетинаю вулицю і заходжу у вестибюль вокзалу. Беру в телефонній кабіні покажчик і починаю гортати. Белев напевно в общинній лікарні. Набираю номер і формулюю запитання.

— Так, справді. Сьогодні ввечері привезли, — після короткої паузи повідомляє голос чергового.

— Чи можна було б побачитися з ним?

— Зараз? Це виключено, — чується відповідь. Іншої я й не сподівався.

— Хоч скажіть, у якому він стані. Я не можу цілу ніч залишатись у невідомості.

— Хвилинку…

Хвилина виявляється такою довгою, що в мене виникає побоювання, чи не перервався зв'язок. Нарешті знову чується офіційний голос:

— Ви даремно тривожитесь: його життя поза небезпекою.

— Може, скажете щось конкретніше…

Однак у цей час трубку, видно, бере інша рука, бо тембр голосу міняється й інтонація набуває дещо поліцейського відтінку:

— Хто це дзвонить?

— Його знайомий, месьє Робер. Передайте йому, що месьє Робер і Дора хочуть його бачити.

І я кладу трубку.

Через годину я в Женеві. Влаштовуюсь у готелі «Де ла Пе» і усамітнююся у своєму номері. За вікном тягнеться яскраво освітлена набережна з довгою низкою голих дерев, до такої міри підстрижених, що це робить їх схожими на мертві чорні стовбури, позбавлені будь-яких надій на весняне пробудження. А за набережною — чорні води озера, яких не бачиш, які лише вгадуються; десь там удалині в них відбиваються електричні вогні протилежного берега. Дивлячись на безлюдну асфальтову стрічку набережної, по якій час від часу з легким посвистом проносяться машини, я раптом усвідомлюю, що цей пейзаж зовсім знайомий і звичний для мене. Аж тепер я пригадую, що кілька років тому я жив якраз на цьому самому місці, вірніше, майже на цьому самому — у сусідньому готелі «Режина». І мені здається абсурдом, що я аж тепер пригадую ці деталі, першу зустріч з Едіт за кілька кроків звідси і перший наш обід у ресторані «Режина», що це минуле нагадало мені про себе лише після того, як я встиг зареєструватися внизу в адміністратора, поселитися у своєму номері, одягтися в піжаму і чимало часу провести біля вікна. Справді, це абсурд — забути незабутнє. Абсурд, але, можливо, й необхідність, бо якби пережите не згладжувалося в пам'яті хоч на певний час, то голова могла б розколотись і вже давно розкололася б.

Едіт. І погана погода. Едіт давно немає, зате погана погода все ще залишається, маємо її аж забагато, і невідомо, чи скоро вона поліпшиться. «Зараз мусиш думати не про Едіт, а про Дору», — переконував я себе. Причому Дора умовною мовою між мною і Белевим — ніяка не Дора, а Центр. І моє телефонне повідомлення цією мовою означає: «Збирай свої манатки при першій же можливості і забирайся додому».

— Ну, як, на вашу думку, нам розплутати цю історію? — запитує генерал, коли ми з Бориславом умощуємося в темно-зелених кріслах під темно-зеленим фікусом.

— Нехай її розплутує той, хто заплутав, — бурчить Борислав, зиркаючи на пачку сигарет, що невідомо як опинилася у мене в руках.

— Он як? — генерал здіймає брови, але в його синіх очах, навіть аж якихось недоречних для генерала, ховається не роздратування, а стримуваний сміх. — А я думав тебе послати, щоб розплутати її. Тебе чи Боєва.

У цей момент він зауважує пачку сигарет у моїх руках і жадібний погляд Борислава.

— Куріть, куріть. І заодно скажіть мені, як би ви розплутали цю справу, коли б перед вами було поставлене таке завдання.

Історія ця, власне, почалася як усі подібні історії, котрі на перший погляд здаються нічого не вартими і лише після того, як придивишся до них ближче, вистромлюють свої роги через якусь дрібну деталь.

Громадянина Караджова, інженера одного з промислових підприємств, посилають у службове відрядження в Мюнхен. Оскільки це не перша