Читати книгу - "Джозеф Антон"

злагода, то він неодмінно збагнув би очевидну істину, що видіння, котре уособлювало, як йому здавалося, геть усе, на що він сподівався у своєму майбутньому — міс Свободу з плоті й крови — це просто міраж, а піти за цим видінням так, ніби воно було реальним, означало б накликати на себе біду, завдати непомірного болю дружині й звалити великий тягар на саму Ілюзію — американку індійського походження, яка мала величезні амбіції й потаємні плани, що нітрохи не збігалися із його глибинними бажаннями.

Саме її прізвище й ім’я були великим дивацтвом — іменем, розламаним після розлучення її матері надвоє. Вона народилася як Падмалакшмі Вайдянатан у Делі (хоча більшість її родини, що належала до тамільських брахманів, жила в Мадрасі), однак її батько Вайдянатан покинув її та її маму Віджаялакшмі, коли вона мала тільки рік. Віджаялакшмі швиденько позбулася прізвища свого колишнього чоловіка, перетворивши своє ім’я та ім’я доньки на ім’я і прізвище. Невдовзі після цього вона з донькою переїхала до Нью-Йорка, де працювала медсестрою в Інституті Слоуна-Кеттерінґа з дослідження раку, відтак перебралася до Лос-Анджелеса й вийшла заміж удруге. Падма не бачилася з батьком, аж поки їй виповнилося майже тридцять. Ще одна жінка без батька. Знову у його житті знайшлося місце для романтичного.

«Ти погнався за ілюзією і заради неї зруйнував сім’ю», — скаже Елізабет, і вона матиме слушність. Привид Свободи виявився міражем оази. Здавалося, ця жінка містить у собі його індійське минуле й американське майбутнє. Вона була вільною від тієї обережности й переживань, що терзали їхнє з Елізабет життя, яких Елізабет ніяк не могла позбутися. Вона була мрією про відмову від теперішнього життя і початок нового життя — американським маренням про корабель «Мейфлауер», яким перші колоністи прибули до Америки — ще знадливішого, ніж її врода, а врода її була яскравіша за сонце.

Удома сталася ще одна велика сварка, бо вони ніяк не могли дійти згоди. Бажання Елізабет чимшвидше мати ще дітей, чого він не хотів, наражалося на шалений опір з боку його мрії про свободу в Америці, якої вона боялася і яка за тиждень погнала його до Нью-Йорка, де в номері готелю «Марк» Падма сказала йому: «Всередині мене є погане «я», і коли воно виринає на поверхню, то прибирає до рук усе, що йому подобається». Навіть ось таке відверте застереження не змусило його кинутися додому до свого подружнього ложа. Ілюзія виявилася надто потужною, щоб бути розвіяною очевидною реальністю. Вона не могла стати тією мрією, яку він у ній бачив. Вона мала до нього справжні почуття, в чому він потім переконався, проте надзвичайно перемінні почуття. Її амбітність часто брала гору над її почуттями, і вона забувала про них. Їхнє життя стане до певної міри спільним — вісім років від першої зустрічі до остаточного розлучення, немаленький проміжок часу — і, зрештою, вона неминуче розіб’є його серце так само, як він розбив серце Елізабет. Зрештою, вона стане найкращою відплатою за Елізабет.

Тільки одна ніч. Вона поїхала до Лос-Анджелеса, а він повернувся спочатку до Літтл-Нояк-Пас, а тоді до Лондона. Працював над вісімдесятисторінковою заявкою з планами чотирьох романів і книжки есеїв, котра, як він сподівався, принесе йому досить авансових коштів для купівлі будинку на Манхеттені, а їхні стосунки з Елізабет залишалися напруженими; зате він бачився з друзями, одержав ступінь почесного доктора в Льєжі, тішився присудженням Ґюнтерові Ґрасові Нобелівської премії; не надто переймався тим, що його прізвища немає у шорт-листі претендентів на одержання Букерівської премії (там не було також і більш уславлених Вікрама Сета і Родді Дойла), тільки тому, що пізно вночі телефонував Падмі на її квартиру у Вест-Голлівуді, і йому на душі робилося так добре, як не було вже впродовж багатьох років. Потім поїхав до Парижа з нагоди виходу «Землі під її ногами» французькою мовою, і вона була поряд з ним упродовж тижня п’янкої радости, позначеної ударами молотка провини.

Зафар не повернувся до Ексетера, і почуття, що охоплювали його батьків з цього приводу, раптом стали несуттєвими, бо Кларису забрали до лікарні з понад літром рідини в легенях у зв’язку із серйозною інфекцією в області ребер. Вона вже давно скаржилася на великий дискомфорт своєму терапевтові, проте він не направляв її на аналізи — мовляв, вона все понавигадувала. Тепер вона збиралася позиватися на нього до суду і притягти до від-повідальности за злочинну недбалість, але за її словами ховався величезний страх. Минуло майже п’ять років, відколи вона вилікувалася від раку, тож після п’яти років можна було уже й не думати про хворобу, та вона дуже боялася, що страхіття повернулося. «Я ще не казала

Зафарові, але це може бути вторинний рак у легені чи на кістці. Рентґен зроблять наступного тижня, і якщо виявлять якісь плями, то це вже не підлягатиме оперуванню». Її голос тремтів, потім надламався, проте невдовзі вона опанувала себе. Вона трималася мужньо, а за тиждень зателефонував її брат Тім і підтвердив, що рак повернувся. У видаленій з легені рідині виявили ракові клітини. «Ти скажеш Зафарові?» Так, він скаже.

Як ні про що інше, йому було надзвичайно важко говорити про це із сином. Зафар цього не чекав або ж не думав про таку біду і був страшенно вражений. З багатьох поглядів він більше скидався на свою маму, ніж на тата. Він мав її прихований темперамент і її зелені очі, а ще її любов до пригод; вони об’їздили валлійські пагорби, проводили тижні разом, катаючись на велосипедах у Франції. Вона щодня була біля нього впродовж усієї кризи у татовому житті й забезпечила йому непогане дитинство, не давши збожеволіти. І тут Зафар міг утратити її.

«Мій любий синочку, — написав він у своєму щоденнику, — я мушу допомогти тобі витримати страшенний удар». Рентґен показав, що рак уже перекинувся на кістку, і це також було те, що тільки Зафарів тато міг йому сказати. На очах юнака забриніли сльози, він почав тремтіти й дозволив татові на короткий час себе обійняти. Лікарі сказали, що у випадку належної реакції Клариси на лікування вона може прожити ще кілька років. Він не вірив цьому й вирішив розповісти синові про сумну вірогідність. «Зафаре, — сказав він, — я знаю про рак таке: коли він поширюється по всьому тілі, то прогресує дуже швидко». Він згадав свого батька, про те, як швидко вбила його мієлома. «Так, — сказав Зафар, однак надія звучала в