read-books.club » Фентезі » Ім’я вітру 📚 - Українською

Читати книгу - "Ім’я вітру"

211
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Ім’я вітру" автора Патрік Ротфусс. Жанр книги: Фентезі. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 193 194 195 ... 222
Перейти на сторінку:
class="p1">Я уявив собі, як на мене несхвально дивиться Арвіл. Заплющив очі й спробував зосередитися на своїх діях. Вдих, видих — я все одно що слухав вітер між деревами. Вдих, видих — я чув ледь помітне потріскування, наче то зминали папір, наче хтось злегка зітхав. Але мокроти чи булькання не було.

— У тебе чудово пахне волосся, — промовила вона.

Я сів.

— Ти в порядку, — сказав я. — Неодмінно скажи мені, якщо стане гірше чи з’являться інші відчуття.

Вона люб’язно кивнула й замріяно всміхнулася.

Роздратувавшись через те, що дракус явно не поспішав до нас навідатися, я підкинув у вогонь ще хмизу. Поглянув на північні кручі, але в тьмяному світлі було видно лише обриси дерев і каменів.

Денна раптом засміялася.

— Я що, назвала твоє обличчя цукорницею чи що? — запитала вона, пильно дивлячись на мене. — Мене зараз узагалі можна зрозуміти?

— Це просто нетривалий делірій, — запевнив її я. — Ти кілька разів впадеш у нього, а тоді заснеш.

— Сподіваюся, тобі зараз так само весело, як і мені, — сказала вона, щільніше закутавшись у ковдру. — Це схоже на пухнастий сон, але не так тепло.

Я видерся драбиною на сірокамінь, на якому ми склали свої речі. Дістав із цератового мішка пригорщу денерового ґлею, відніс його донизу й кинув на край багаття. Він раптом зайнявся, і від нього пішов їдкий дим, який вітер поніс на північ і на захід, до невидимих круч. Хоч би дракус відчув цей запах і прибіг сюди.

— Я, як була зовсім мала, перехворіла на запалення легень, — промовила Денна без якоїсь особливої інтонації. — Ось чому в мене нездорові легені. Жахливо, коли часом не можеш дихати.

Денна вела далі, наполовину заплющивши очі; можна було подумати, ніби вона говорить до самої себе.

— У мене на дві хвилини зупинилося дихання, і я померла. Часом я думаю: може, це все якась помилка, може, я маю бути мертвою? Але якщо це не помилка, я, певно, тут не просто так. Але якщо причина справді є, то я не знаю, яка вона.

Вона, цілком імовірно, навіть не усвідомлювала, що говорить, а ще ймовірнішим було те, що більшість важливих ділянок її мозку вже заснула й уранці вона не пам’ятатиме нічого з того, що відбувається зараз. Не знаючи, як їй відповісти, я просто кивнув.

— Це — перше, що ти мені сказав. «Я просто думав, чому ти тут опинилася». Мої сім слів. Я вже дуже давно думаю про те ж саме.

Сонце, уже сховане за хмарами, нарешті сіло за західними горами. Коли краєвид зник у пітьмі, вершина нашого пагорбка стала схожою на острів у великому океані ночі.

Денна почала клювати носом сидячи; її голова повільно опускалася на груди, а тоді різко підіймалася. Я підійшов і простягнув руку.

— Ну ж бо, сюди скоро прийде дракус. Треба видертися на камені.

Вона кивнула й зіп’ялася на ноги, досі закутана в ковдри. Я пішов за нею до драбини, і вона повільно, незграбно видерлася на сірокамінь.

На камені, без вогню, було прохолодно. Цей холодок посилився, коли повз нас пронісся вітер. Я розклав одну ковдру на камені, і Денна сіла, закутана в другу. Холод, здавалося, трохи її збадьорив, і вона, затрусившись, незадоволено роззирнулася довкола.

— Клята курка. Ану йди вечеряти. Мені холодно.

— Я сподівався, що до цього часу встигну вкласти тебе в тепле ліжечко в Требоні, — зізнався я. — І ось що вийшло з мого блискучого плану.

— Ти завжди знаєш, де робиш, — не зовсім зв’язно сказала вона. — Такий зарозумілий, дивишся на мене своїми зеленими очима так, ніби я щось значу. То нічого, що в тебе є кращі справи. Досить того, що часом ти дістаєшся мені. Вряди-годи. Я знаю, що для мене це — уже щастя, що мені дістається хоч трішки тебе.

Вишукуючи на схилі поглядом ознаки наближення дракуса, я згідно кивнув. Ми посиділи ще трохи, вдивляючись у темряву. Денна трохи поклювала носом, а тоді знову випрямилася та переборола новий сильний дрож.

— Я знаю, що ти не думаєш про мене… — Вона поступово замовкла.

Людям під час делірію найкраще потурати, щоб вони, бува, не розбушувалися.

— Я постійно думаю про тебе, Денно, — запевнив я.

— Не поводься зі мною зверхньо, — сердито відказала вона, а тоді її голос знову пом’якшився. — Ти не думаєш про мене в такому плані. То не страшно. Але якщо тобі теж холодно, можеш сісти сюди та обняти мене. Трішечки.

Серце мені мало не вискочило з грудей, і я підійшов ближче, сів за нею та обійняв її обома руками.

— Добре, — промовила вона, розслабившись. — Я почуваюся так, ніби мені завжди було холодно.

Ми сиділи й дивилися на північ. Вона притулилася до мене; обіймати її було чудово. Я дихав неглибоко, бо не хотів її потурбувати.

Денна трохи заворушилась і пробурмотіла:

— Ти такий лагідний. Ніколи не нав’язуєшся… — Вона знову замовкла, притулившись до моїх грудей трохи сильніше. Тоді вона знову стрепенулася. — Ти міг би, ну, нав’язуватися більше. Трішечки більше.

Я сидів у тій пітьмі, тримаючи в обіймах її спляче тіло. Вона була м’яка й тепла, невимовно чарівна. Я ще ніколи не обіймав жінку. За кілька секунд у мене розболілася спина, що мусила витримувати не лише мою власну вагу, а й її. Почала терпнути нога. Її волосся лоскотало мені ніс. І все ж я не рухався, бо боявся зіпсувати це, найчудовішу мить свого життя.

Денна ворухнулась уві сні, а тоді почала ковзати вбік і різко прокинулася.

— Ляж, — сказала вона; її голос повернув собі колишню чистоту. Вона незграбно відклала ковдру вбік, щоб вона більше нас не розділяла. — Ну ж бо. Тобі ж, певно, теж холодно. Ти не священик, тож у халепу через це не потрапиш. У нас усе буде гаразд. Трішечки гаразду на цьому холоді.

Я обняв її обома руками, а вона накрила ковдрою нас обох.

Ми обоє лежали на боці, наче ложки в шухляді. Моя рука зрештою опинилася під її головою замість подушки. Вона зручно вмостилася, притулившись до мого тіла спереду, так легко й невимушено, ніби й мала там бути від початку.

Лежачи там, я усвідомив, що раніше помилявся: найчудовіша мить мого життя — зараз.

Денна заворушилася вві сні.

— Я знаю, що ти це не всерйоз, — чітко промовила вона.

— Що не всерйоз? — тихо запитав я. Голос у неї змінився — він уже не був сонним і втомленим. Я замислився, чи не розмовляє вона вві сні.

— Раніше… Ти сказав, що виведеш мене

1 ... 193 194 195 ... 222
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ім’я вітру», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Ім’я вітру"