Читати книгу - "Грушевський, Скоропадський, Петлюра"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Хто такий Марко Безручко?
Народився 1883 р. в с. Великий Токмак Херсонської губернії. Закінчив учительську семінарію в Переяславі, Чугуївське (за іншими даними — Одеське) військове училище та 2 класи Миколаївської військової академії. Учасник Першої світової. У 1914 р. — у складі 106-го Уфімського полку; поранений, контужений. У 1915 р. — зарахований до Генерального штабу. У 1916—1917 рр. — ад’ютант 42-го, згодом 30-го армійського корпусу. Кавалер 3 бойових орденів. У 1918 р. — у Генеральному штабі Української Держави, начальник штабу піхотної дивізії. У 1919 р. — начальник штабу Запорізької бригади, з квітня — начальник штабу Корпусу січових стрільців. У грудні 1919 р. інтернований польською владою. З 8 лютого 1920 р. — командир 1-ї (з 21 березня — 6-ї січової) дивізії армії УНР, генерал-хорунжий (з 5 жовтня 1920 р.). У 1920—1924 рр. військовий міністр, віце-міністр уряду УНР в екзилі, член Вищої Військової Ради УНР. У 1931—1935 рр. — голова Українського воєнно-історичного товариства у Варшаві. Автор книг «Українські Січові Стрільці на службі Батьківщині» та «За державність». Помер 1944 р.[747].
УНР у переддень польсько-російського миру — продовження
Битва біля Замостя не могла залишитись поза увагою уряду УНР. Вона і не залишилася.
23 серпня міністри вислухали «заяву міністра єврейських справ про надсилку депеші польському уряду з привітанням з приводу успіху польської зброї» (виділено нами. — Д. Я.) та «одноголосно» ухвалили її текст.
Заразом на тому ж засіданні відпустили майже 8 млн грн на видатки, пов’язані з «командируванням сотника Чайківського до румунської вищої школи» та 960 тис. грн «на піврічне утриманя поручика Федака»[748]. Хто ці люди і чим вони заслужили такі урядові милості, залишиться, мабуть, уже назавжди, однією з найбільших таємниць того уряду.
Тим часом на всі військові та зовнішньополітичні виклики уряд УНР відповідав рішуче — новими хвилями роздачі грошей. Тут і розподіл 500 тис. польських марок на потреби дипломатичної та торговельно-економічної місій у Варшаві, і 196 млн 468 тис. 800 грн лише «на перші витрати по організації прифронтових установ», і 50 млн — «в розпорядження військового міністра... на купівлю майна за кордоном», і 1 млн 200 тис. — «на видатки по закордонним командировкам спеціалістів міністерства закордонних справ», і 20 тис. польських марок «урядовцю Мамчуру на лікування», і 120 тис. польських марок «для видачі удові полковника Мішківського — Лисаветі Мішківській за втрачене під час бою майно», і 3 млн грн «на допомогу робітникам цукроварень», і 2 млн 572 тис. польських марок — на «командирування в Відень комісії для видання військово-топографічних мап України», і клопоти по «забезпеченню урядовців центральних установ одягом, білизною і взуттям». Нарешті, 20 серпня — на дев’ятнадцятий місяць існування держави УНР, її уряд видав 200 тис. грн «на утримання комісії по розробленню тимчасового закону про державний устрій Української Народн. Респуб.»[749].
20 серпня, коли уряд УНР вирішив, нарешті, профінансувати програму, мета якої — встановити, що це за феномен такий — Українська Народна Республіка, бiльшовицький нарком закордонних справ від імені радянських Росії та України оголосив умови перемир’я з Польщею.
Перед загрозою втрати державної незалежності уряд Речі Посполитої, всупереч Варшавській угоді, здав Петлюру та його «державу», відкривши сепаратні переговори з Москвою.
Відповідь РНМ не забарилася: ухвалили розробити законопроект «про встановлення нових зразків поштових марок УНР і випуск їх в обіг в розмірі ста мільйонів (100 000 000) штук» та вислухати «докладів» голови дипмісії у Варшаві (!) Лівицького «в справі пертракції з генералом Врангелем».
Як пояснили укладачі цитованої збірки документів, «у серпні 1920 р. делегація УНР... відвідала Крим. Під час переговорів, — читаємо у примітці 37, — Врангель висловився за порозуміння з українською владою і запропонував, щоби представники обох армій зустрілися з метою укладання військової конвенції».
Коло замкнулося. Нагадаймо: менше двох років минуло з моменту, коли лідери «другої» УНР оголосили державним злочинцем та зрадником Скоропадського за його лише тільки намір утвердити Українську державу як можливу федеративну частину держави Російської. Нагадаю: у переговори з Врангелем вступили люди, які не мали за собою серйозної військової потуги (3 жовтня Петлюра на таємному засіданні уряду лише мріяв мати 25 тис. війська, забезпеченого «взуттям і теплим одягом»[750]) чи політичної підтримки, люди, які були на утриманні Польської держави, існування якої всі без винятку російські «єдинонедєлімські» кола заперечували як факт!
У міжчассі уряд гарячково розв’язував найактуальніші питання життя держави. Наведімо лише декілька з них, найбільш актуальних, з нашої точки зору. Принагідно зазначу, що подібний список не є вичерпним, а, тим більше, репрезентативним. За наявності часу та натхнення кожен охочий може дозволити собі сформувати свій варіант.
Отож, серед інших уряд УНР ухвалив: «негайно приступити до розроблення конституції УНР» (30 серпня), законопроекту «в справі забезпечення урядовців державних установ одягом» (1 вересня), «призначення горожанина Німецької Республіки Йосипа Фонфе почесним генеральним консулом УНР без платні на округу Берліна та провінцій Бранденбурга, Померанії, Шлезії з осідком в Берліні» (4 вересня), «законопроект <...> про реєстрацію людності, мешкаючої на території Української Народної Республіки» (6 вересня), «призначення інженера Плюща Єфрема на посаду директора департаменту нових будівель» (9 вересня).
11 вересня міністри — несподівано для себе — з’ясували, що не всі вони є членами так званого «Кабінету Народних Міністрів» — інституції тим більш загадкової, що факт її народження не був обумовлений жодним, навіть усним, розпорядженням чи то Голови Директорії, чи то керівника його уряду. Повноваження цей орган мав неабиякі. Так, наприклад, того-таки 11 вересня він видав 400 млн грн міністру народного господарства «на закупку предметів постачання для Дієвої армії» — предметів невідомо яких, які невідомо де можна було закупити. 40 млн випало головноуправляючому «справами мистецтв та національної культури» на справу більш ніж актуальну, а саме — «на переорганізацію Української національної капели».
Того-таки дня сам Голова Директорії вказав цьому Кабінетові (далі — КНМ) на необхідність упродовж наступних 2—3 тижнів «вирішити остаточно і в деталях» питання про «форму влади в одібраних у ворога місцевостях», «порядок її відновлення», «справу заосмотрення армії», а також «організувати судівництво», «встановити лад в сфері відносин церковних і, зокрема, у відносинах між урядом і єпископатом». «Всяке проволікання в налагодженні цих справ», підкреслюємо, впродовж 2—3 тижнів, суворо запевнив міністрів голова «держави», «примусило би п. Головного отамана вживати відповідних заходів в порядку верховного управління»[751].
Рішення за участі Головного отамана ухвалювалися лише принципові, системоутвірні. Ось приклад. 17 вересня, за 4 дні до початку переговорів у Ризі, КНМ прийняв до відома й ухвалив:
— необхідність «заключити стратегічний союз з Врангелем і поставитися обережно щодо союзу з ним політичного»,
— «відносно Совітської Росії прийняти тактику використовування можливих мирових переговорів в цілях агітаційних»,
— «в справі польсько-українського союзу поширити, заглибити та закріпити культурно-політичне єднання з політичними й культурними колами Польщі, збільшуючи шляхом агітації популярність польсько-українського союзу й української державної ідеї»,
— «продовжувати й заглибляти дружні відносини з Румунією»,
— «по всій Європі, особливо у Франції й Англії, ...повести ширшу інформаційну роботу...»,
— «утворити цілий ряд агентур за кордоном», а також сприяти утворенню і підтримуванню національних українських організацій, які ведуть і мають вести боротьбу з псевдоукраїнськими (комітет С. Моркотуна) (між іншим, масонського «брата» Петлюри, Прокоповича, Лівицького. — Д. Я.),
— нарешті, «підпорядкувати діяльність всіх посольств УНР єдиній політичній лінії міністерства закордонних справ»,
— і, насамкінець, «скоротити число й штати українських закордонних місій».
21 вересня у Тарнові КНМ, який знову став Радою Народних Міністрів, ухвалив «реевакуюватись на свою територію». У той самий день у Ризі відкрилися російсько-польські мирні переговори.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Грушевський, Скоропадський, Петлюра», після закриття браузера.