Читати книгу - "Грушевський, Скоропадський, Петлюра"

Перша кінна армія і доля УНР

В суботу, 5 червня, 1-ша Кінна армія Семьона Будьонного прорвала українсько-польський фронт.

Наступного дня «по пропозиції польської військової влади» уряд Прокоповича ухвалив евакуацію з Вінниці. 9 червня столицею Республіки — аж «до вияснення становища» УНР — було визначено Жмеринку, але вже 14-го числа мусили тікати і звідти. 12 червня було вiдновлено бiльшовицький контроль над Києвом. 16 червня уряд Прокоповича опинився вже у Проскурові — за 120 км. від Жмеринки.

С. Будьонний (1883—1973 рр.). Суспільне надбання

Єдині проблеми, якими уряд переймався літніми днями 1920 р. — це евакуація з однієї залізничної станції до іншої, призначення та перепризначення вищих урядовців та фінансове становище. 18 червня РНМ була змушена констатувати «скрутне фінансове становище держави». Поліпшити вирішили за рахунок позички у Польщі (від 500 млн до 1 млрд польських марок), «довгострокової позички» в 2 млрд французьких франків «за кордоном», «короткострокової позички» в 100 млн французьких франків «на негайні потреби закордонних місій», «вжиття самих рішучих заходів щодо одержання в Німеч­чині раніш виготовлених гривень, а також продовження друкування їх в Німеччині», «одержання» 400 млн «германських марок з рахунку українського уряду», «негайного продажу державних земель», закордонних інвестицій, «утворення спеціального емісійного банку» й т. п.[742].

Бійці 1-ї Кінної армії. Суспільне надбання

Ухвалення цих історичних рішень можна пояснити хіба глибоким душевним та розумовим потрясінням українських урядовців — землю під ногами вони втрачали в буквальному значенні цього вислову. За мiсяць від початку більшовицького наступу польсько-українські загони опинилися вже біля Збруча, більшість армiї відступала вздовж операцiйної лiнiї Рівне—Львiв—Варшава.

9 червня польський уряд подав у відставку, 29 червня був створений кабiнет, головним завданням якого стало укладення негайного миру з Радянською Росією за будь-яку ціну.

УНР у переддень польсько-російського миру

Західні союзники розуміли: на порядку денному стоїть не стільки питання збереження т. зв. «Великої Польщі», скільки питання про її збереження в етнографічних межах взагалi — як буферної держави між Росією та Заходом. Проблему гарячково заходилася вирішувати союзницька конференція, що зібралася в бельгійському Спа.

М. Тишкевич (1857—1930 рр.). Джерело: https://uamodna.com

22 червня туди направили і делегацію УНР на чолі з послом у Парижі графом Михайлом Тишкевичем.

«Лінія Керзона». Суспільне надбання

До складу місії включили також посла у Великій Британії Марголіна, посла у Бельгії Андрія Яковліва та посла у Швейцарії Миколу Василька. Делегати мали визнати перед західними альянтами «лежачу на Україні частину зовнішнього державного боргу Росії ... відповідно до кількості населення», заявити, що Варшавська угода «не зв’язує УНР щодо відносин до інших держав», запевнити їх, що Україна «не буде запирати виходу майбутньої Росії до Чорного моря», та поінформувати: «що торкається території, то факт договору з Польщею вияснює позицію УНР в цій справі»[743].

Варшавський уряд, зі свого боку, 5 липня формально звернувся по допомогу до Антанти. За тиждень свiт дiзнався про британський ультиматум, негайно вiдки­нутий ленiнським режимом. 6 липня учасники конференції погодилися просити Найвищу Раду про допомогу та надання посередницьких послуг у переговорах із Москвою.

Джордж Натаніель Керзон, 1-й маркіз Керзон Кедлстонський (1859—1925 рр.), віце-король Індії (1899—1905 рр.), міністр закордонних справ Великої Британії (1919—1924 рр.), лідер Палати лордів (1916—1925 рр.), лорд-голова Ради (1916—1919 рр., 1924 р.). Суспільне надбання

В суботу, 10 липня, польський прем’єр підписав угоду з «великими державами» на умовах відведення польських збройних сил на 50 км на схід від т. зв. лінії Керзона, утворення нейтральної 20-кілометрової зони в Галичині, передачі м. Вільно Литві, участі польської делегації на мировій конференції в Лондоні — разом з делегаціями Радянської Росії, Фінляндії, Латвії, Литви та Східної Галичини тощо.

Важливо пам’ятати: Антанта цілком ясно висловилася за збереження незалежного від Польщі статусу Східної Галичини.

11 липня уряд Великої Британії виступив як посередник у мирних переговорах між більшовиками та Польщею. 12 липня уряд Прокоповича визнав «доцільним» «виїзд уряду УНР за межі Східної Галичини», тобто на територію Польщі. В ніч на 15 липня вся цивільна адміністрація УНР у складі 1200 осіб була затримана польською владою і під конвоєм доправлена до Тарнова. Тут від 19 липня і «працював» український уряд.

Саме тут цей уряд остаточно відмовився навіть від примари суверенності — одним із головних питань у порядку денному стало питання запозичення у Польщі чи то «500 млн польських марок» на невідомі нікому потреби, чи то 450 тис. тих самих марок — «на улаштування прийомного покою, шпиталю і аптечки для урядовців державних установ»[744].

Читаючи протоколи урядових засідань, важко уявити ступінь безумства, в якому перебували члени українського уряду. Якнайкраще цей стан характеризує, наприклад, ухвала асигнувати 2 тис. франків «в розпорядження військового міністра» на потреби, пов’язані з пропозицією «англійської фірми “Гендлей-Педусь” організувати повітряну фльоту». Або, скажімо, про асигнування 10 млн гривень «на таємні видатки та посилку ріжних місій за кордон». Так і написано: «на таємні видатки та посилку ріжних місій за кордон». Чорним по білому.

В. Вітос (1874—1945 рр.). Суспільне надбання

За відсутністю інших важливих справ, ухвалили і видачу 20 млн грн «на допомогу» Респуб­ліканській хоровій капелі. 500 тис. дістали невідомі особи та інституції — «на культурні потреби». «Санітарним заходам», правду сказати, пощастило менше — 50 тис. польських марок (при курсі 1:8)[745].

Лінія фронту станом на початок серпня 1920 р. Суспільне надбання

Тим часом ситуація на польсько-радянському фронті значно змінилася — очевидно, на користь «червоних». Радикально змінилася і внутрішньополітична ситуація в Польщі: уряд Грабського заступив уряд «національної оборони» під керівництвом Вінцента Вітоса, який 22 липня звернувся до Москви з пропозицією негайно підписати перемир’я та мир.

30 липня бiльшовики зробили хід у відповідь — оголосили про створення так званого Тимчасового революцiйного комiтету Польщi та оприлюднили його «Манiфест до польського трудового народу мiст та сiл».

Того самого дня надзвичайне засідання уряду УНР, яке відбулося у Варшаві, «прийняло до відома» присуд, винесений українцям Пілсудським, Вітосом та заступником останнього. Дослівний текст присуду наразі невідомий. Відома лише реакція РНМ: «звернутись до всіх держав і народів з нотою в справі сучасної політичної ситуації й тої позиції, яку займає уряд УНР в зв’язку з наближенням мирових переговорів»[746].

Ніякого пуття ця нота не мала і мати не могла.

По-перше, тому, що на той час у світі не залишилося зацікавлених її читати.

По-друге, і це найважливіше, 11 серпня передовi загони Червоної армiї вийшли на лiнiю Вiсли.

13-го розпочався штурм Варшави. «Центром зв’язностi» всього польсько-радянського фронту стало Замостя, стара фортеця, яку захищали 3200 вояків під командуванням Марка Безручка за пiдтримки 31-го Каньовського полку стрільців в 200 шабель, 12 гармат та 3 броне­потягiв.

Саме сюди було перекинуто 16—17 тис. бійців 1-ї Кiнної, яка, попри відчайдушні зусилля, так i не змогла оволодіти містом. 31 серпня будьоннівці залишили поле бою. 6-та Українська покрила свої бойові знамена невмирущою