Читати книгу - "Бродяги Пiвночi (збірник), Джеймс Олiвер Кервуд"

— Так. Це там, де зникли Кілбейн з його патрулем. Індіанці називають її Землею Диявола. Це вона?

Дівчина кивнула.

— Кажуть, ще жодній живій душі не вдалося перетнути Сірчану Землю, — сказала вона. — Але це неправда. Я її перетнула. Туди, за Сірчану Землю, ви маєте дійти, щоб знайти Долину Мовчазних Людей, тримаючись прямо між Північною та Південною Наганні. Ось такий шлях ВИ маєте подолати, щоб коли-небудь знайти її, Джимсе, бо інакше доведеться спускатися від Доусона або підніматися від Скаґвея, а ті землі настільки безмежні, що ви й за тисячу років на місце не дістанетесь. Поліція вас там не знайде. Ви завжди будете в безпеці. Може, я розповім вам більше, перш ніж прийде караван. Але на сьогодні це все. Може статися, що більше я вам ніколи нічого не розповім. І ви не повинні розпитувати мене.

Безмовний, стояв перед нею Кент. Він дивився на неї, слухав її, і від усього, що коїлося зараз у його душі, його очі горіли вогнем. Тепер же, тихо і спокійно, він сказав:

— Маретто, я гратиму цю гру так, як ви хочете, тому що я кохаю вас. Буде лише чесно з мого боку передати словами те, що ви, мабуть, уже розумієте. І я збираюся битися за вас, допоки в моєму тілі залишається хоч крапля крові. Якщо я піду з командою Лазеля, чи обіцяєте ви мені…

Його голос тремтів. У цю мить він боровся з нестримними емоціями. Але жоден порух довгих вій Маретти Редіссон не засвідчив, що вона взагалі чула його зізнання в коханні. Вона перервала його, перш ніж він закінчив.

— Що б ви не зробили, я не можу нічого обіцяти, Джимсе. Джимсе, ви ж не такий, як усі ті чоловіки, яких я навчена ненавидіти? Ви ж не будете НАПОЛЯГАТИ? Бо якщо будете — якщо ви такий самий — так, ви можете забиратися звідси вже сьогодні, не чекаючи на Жана Лазеля. Послухайте! Буря не припинятиметься ще годинами. Якщо ви вимагатимете плату за те, що зіграєте чесно, як я хочу, ви можете йти. Ви маєте мій дозвіл на це.

Зовсім бліда, вона піднялася зі свого великого крісла й стала перед ним. У її голосі й жестах не було гніву, але очі її палали, як найяскравіші зірки. Було в них щось таке, чого він не помічав раніше, і раптом його спіткала здогадка, від якої серце захололо, мов крига.

З глухим стогоном він простягнув до неї руки.

— Боже мій, Маретто, я не вбивця! Я не вбивав Джона Барклі!

Вона не відповіла.

— Ви не вірите мені! — скрикнув він. — Ви вірите, що я вбив Джона Барклі, і тепер я, вбивця, насмілююсь казати, що кохаю вас!

Вона тремтіла. Наче легка дрож охопила її тіло. Лише на мить Кентові здалося, що він бачить у її очах щось жахливе, що вона приховувала і з чим боролася, стоячи перед ним зі стиснутими в кулачки руками. Адже в її обличчі, в її очах, в пульсуванні жилки на її білій шиї він бачив у той момент майже приховану агонію пораненого звіра. А тоді все зникло, хоч він і далі молив її, благаючи вірити йому.

— Я не вбивав Джона Барклі!

— Я і не думаю, що вбивали, Джимсе, — промовила вона. — Це дещо…

Вони зовсім забули про бурю, яка не переставала вити й струшувати шибки. Але раптом, перекриваючи її монотонний гамір, почувся зовсім інший звук, і Маретта здригнулася, наче вдарена електричним струмом. Кент теж озирнувся на вікно.

Це був металевий стук — стук, що одного разу вже попереджав їх про наближення небезпеки. І цього разу він звучав дуже наполегливо. Здавалося, наче чийсь голос гукає до них з-під вікна. Це було більше, ніж застереження — це був сигнал близької неминучої загрози. І в ту мить Кент побачив, як руки Маретти Редіссон швидко злетіли до її горла, а в очах спалахнув несподіваний вогонь, і вона коротко скрикнула, дослухаючись до звуку за вікном.

Роздiл 17

За якихось десять секунд, як здалося Кенту, Маретта Редіссон знову перетворилася на дивовижне створіння, що тримало трьох чоловіків у казармах під прицілом свого маленького чорного револьвера. У першу мить друге попередження Муї викликало в неї шок. Разом із ним нахлинув страх, що майже сягнув найвищої межі. Потім настала реакція — настільки швидка, що неабияк здивувала Кента. Протягом десяти секунд струнке тіло дівчини наче зросло, обличчя спалахнуло новим вогнем. Її погляд, кинутий на нього, був сповнений того самого шалу, із яким вона протистояла трьом констеблям. Вона була готова битися.

У такі моменти його найбільше дивував тихий холоднокровний тон її голосу. М’який, він лунав, наче музика. І все ж у тій музиці ховалося дещо — наче сталь, прикрита оксамитом. Вона згадувала Ніску, Сіру Гуску, богиню Трьох Рік. І зараз Кент думав, що, мабуть, дух богині перебуває в Маретті Редіссон, надаючи їй сміливості в цю мить, коли з-поза вікна знову лунає металевий стукіт попередження.

— Інспектор Кедсті повертається, — сказала вона. — Не думала, що він зважиться на це — сьогодні.

— Він не мав часу зайти до казарм, — зауважив Кент.

— Не мав. Певно, забув щось. Перш ніж він прийде, я хочу показати вам гніздечко, яке приготувала для вас, Джимсе. Ходімо швидше!

Це був перший натяк, що йому не слід залишатися в її кімнаті (сама така можливість змусила його зніяковіти). Дівчина схопила кілька сірників, загасила світло й поквапилася назовні. Кент слідував за нею до кінця коридору, де вона зупинилася перед низькими дверима, які, вочевидь, відчинялися у приміщення під самою косиною даху бунгало.

— Це стара комора, — прошепотіла вона. — Гадаю, мені вдалося зробити її цілком затишною. Я завісила вікно, тож можна запалити лампу. Але ви повинні дбати про те, щоб жодного світла не пробивалося з-під дверей. Замкніться зсередини і поводьтесь дуже тихо. За все, що ви там знайдете, можете дякувати мсьє Фінґерзу.

Вона легко потягла на себе двері й дала йому сірники. Світло майже не пробивалося сюди з першого поверху, і в цій напівтемряві м’який спалах її очей був зовсім близько. Його пальці зімкнулися на її долоні, коли він брав від неї сірники.

— Маретто, ви мені вірите? — спитав він. — Ви вірите, що я кохаю вас, що я не вбивав Джона Барклі і що я до останнього подиху битимусь за вас?

На мить повисла тиша. Вона м’яко прибрала руку.

— Так, гадаю, я вам вірю. Добраніч, Джимсе.

Вона швидко