Читати книгу - "Пан Ніхто"

З одного боку труби проникло світло, і я вирішив, що вже день. Потім подумав, що слід було б глянути на годинник, але він знову зупинився, бо я його не завів або вдарив під час падіння. Я з жахливою повільністю ухвалював ці елементарні рішення щодо найпростіших речей, і тому мусило спливти ще доволі часу, поки я наважився подивитися на те, що цілу вічність стискував у правиці.

Світло проникало через один отвір труби, бо я зім'яв бур'ян, коли залізав у трубу. Насилу зіперся на лікті й розчепірив пальці. Там лежав зовсім зібганий папірець, що його я узяв на вулиці. Заходився старанно розгладжувати його і розправляв його так довго, що майже забув, для чого я це роблю, коли мій погляд зупинився на слові, написаному великими літерами:

БОЛГАРІЯ

Я прочитав його знову, а тоді вимовив по складах, бо тут, у цій трубі, ніхто мене не почує: «Бол-га-рія».

У напівтемряві труби склади звучали наче дзвони, й від того слово здавалося ще більш дивним. Справді, дивне слово. І дивно знайоме.

Певний час я повільно й болісно міркував про це слово і його смисл. Потім крізь оту неясну й обтяжливу повільність пробилася якась думка.

«Сьогодні вівторок, — сказав я собі. — Певно вівторок. Неможливо, щоб я пролежав вівторок непритомний».

Ця думка ще якийсь час давала поживу для розмірковувань. «Ну й що, як вівторок?.. День, як і середа, і як усі інші дні».

Минуло ще багато хвилин, поки спливла наступна думка:

«Так, вівторок… Тільки вийти звідси — означає попастися…»

«Ну й що з того?»

Нарешті усвідомлення, що вже нема чого втрачати, вивільнило мене з поглинаючого липкого мулу неповоротких розмірковувань. Нема чого більше втрачати і нема іншого шляху, крім наміченого, незалежного від того, куди він приведе.

І раптом я відчув себе, як тоді, коли біг через сипкий схил під кулями. Я поповз по трубі, сам здивувавшися своїй здатності рухатися, устав і обдивився.

Через хвилину я вже вмивав обличчя крижаною водою з калюжі, змиваючи з себе бруд і заціпеніння.

________

Рівно о сьомій, ледве тримаючись на ногах, ідучи серед натовпу, я поминув вхід до «Тіволі». Не треба було дуже придивлятися, аби помітити, що чоловіка у кашкеті й цього разу немає.

На тому місці, де мав стояти «зв'язковий», стояв зовсім інший чоловік. Але його я знаю, значно краще знаю, ніж отого у кашкеті і з сумкою. Це Борислав, і я впізнав його, хоча він був у формі моряка торгового флоту. Це Борислав, і я ледве стримався, щоб не озватися до друга, який несподівано з'явився у цьому чужому місті. Але я стримався, бо не міг озватися, не мав права озватися і лише відзначив, що Борислав також мене помітив, і коли його послали сюди за мною, то він уже знає, де я.

Я повільно пройшов повз «Тіволі», болісно відчуваючи, як у мені все нуртує, усе кричить: «Повернися назад! Повернися, чи ти збожеволів?» Потім я опанував себе і завернув у маленьку вуличку за парком. То був зовсім маленький глухий кут, і я прекрасно знав, що виходу з нього немає, але завернув туди, бо вже більше нікуди йти, та й Борислав…

— Емілю! — почув я в ту ж мить знайомий голос.

Я зупинився й обернувся, намагаючись бути якомога спокійнішим і упевненим у собі. Спокійним і упевненим, як і годиться людині, якій доручено відповідальне завдання.

— Зустрілися і не впізнали один одного, га? — сказав Борислав, трусонувши мене за плечі. — Тільки я тебе впізнав… хоч і не зразу… Страшно ти замаскувався, брате… Так замаскувався, неначе вийшов з того світу…

________

Через дві години я ступив на палубу німецького торгового пароплава, готового відпливти до Ростока. Прикордонний контроль пройшов без ускладнень, бо я значився у списках екіпажу і мій паспорт разом з морською формою не викликав сумнівів.

У нічній темряві поза темними фасадами депо розкинулося осяяне неоном і електричним світлом місто, а ще далі притулилися глухі передмістя, а за ними — ота покопана ямами місцина, брудна вода каналу, одинокий у темряві барак.

Стоячи на палубі, я бачив усе це і ще багато іншого, бачив освітлений білий фасад «Англетера», і строгу башту Ратуші, і кришталеві двері «Амбасадора», у які саме в цей момент входять трохи похмурий чоловік і молода жінка в окулярах із зовнішністю старої діви. А там, за виром Фредеріксброгаде, попід холодними стінами рухається якась тінь, притискуючи до грудей жалюгідний брудний пакунок.

Добре, що я не маю звички збирати спогади. Коли б збирав їх, голова мені луснула б від спогадів.

З мостика пролунала спокійна команда. В утробі корабля запрацювали двигуни, і палуба рівномірно затремтіла. Матроси підняли трап. Пароплав повільно й обережно відділився від причалу.

— Ходімо вечеряти! — сказав Борислав, який стояв поруч.

Невдовзі ми вже сиділи у затишній, обшитій дубом офіцерській їдальні.

Мій друг більше запитував, ніж їв. Я відповідав йому, але дуже коротко, бо не міг витрачати часу на балачки, коли переді мною стояло стільки їжі.

— Ми знали, що ти витримаєш, — заявив Борислав, із задоволенням спостерігаючи, як я упорався з салатом і шинкою, неначе він сам приготував це. — Не кожен, звісно, витримав би, але за тебе ми не боялися.

— Зате я боявся…

— Ти не захоплюйся, — насмілився сказати мій друг, побачивши, що я узяв з таці копчену рибу. — Після такого голодування тобі може стати погано.

— Це не зелені яблука, щоб мені стало погано.

Борислав пропустив повз вуха цю репліку, гадаючи, може, що йдеться про якусь приказку.

— Значить, боявся?

— Боявся, що ви спіймаєтесь на шифрограму…

— Першій частині ми повірили, а з другої зрозуміли, що нас дурять. У Центрі знають, хто може стати зрадником, а хто — ні.

— Боявся, що ви повірите, — повторив я і з жалем відсунув копчену рибу, боячися, щоб мені справді не стало зле. — Особливо коли втратив зв'язок…

— Зв'язок ти втратив до деякої міри з власної вини.

— Чому з моєї?

— А тому, що твого зв'язківця узяли вже наступного ранку, коли він прийшов бронювати тобі квиток.

— А плівки?

— Плівки встиг переслати. Але його самого взяли.

— Ну, і?..

— І… нічого. Він пояснив, що квиток дав йому невідомий турист і що він погодився зробити цю послугу за винагороду. Звичайно, поліція не повірила. Але чоловік працює в інформаційному бюро на вокзалі, постійно має справи з туристами, і його пояснення було правдоподібне. Отже, його кінець кінцем одпустили.

— Але наступного