Читати книгу - "Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя"

Він відчув, як у ньому прокидається колишній поштовий службовець. Це був наче історичний момент. «Пане генерале». Гідно. І потиск руки. Можливо, короткий спільний обід, як розповідають про суперників лицарів. Як Роммель із полоненими англійцями. «Шкода, що я не говорю англійською. Але серед в’язнів табору досить перекладачів».

Як швидко звикаєш до старого способу привітання, по- військовому! Зрештою, я ніколи не був фанатичним нацистом. Радше чесним службовцем, вірним службовцем своєї батьківщини. Вебер і подібні, Дітц із його клікою – оце нацисти.

Нойбауер взяв сигару. Ромео та Джульєтта. Краще їх викурити. Чотири-п’ять можна залишити в коробці. Чи навіть запропонувати противнику. Добра сигара може багато.

Він зробив кілька затяжок. Якщо противник захоче побачити табір? Гаразд. Якщо їм щось не сподобається – він лише виконував наказ, часто зі скривавленим серцем. Солдати таке розуміють… Але… йому раптом дещо спало на думку. Їжа, вдосталь доброї їжі! Ось воно! За тим найбільше дивилися. Треба негайно дати розпорядження, щоб збільшили раціон. Тим він зможе засвідчити: щойно припинилися накази, він зробив для в’язнів усе, що міг. Навіть сам скаже це особисто обом старшим по табору. Вони самі в’язні. Вони підтвердять.

Штайнбреннер стояв перед Вебером. Його обличчя світилося завзяттям.

– Двох ув’язнених застрелено при спробі втечі, – відрапортував він. – Обох пострілом у голову.

Вебер повільно підвівся і недбало сів на кут свого столу.

– З якої відстані?

– Одного з тридцяти, іншого з сорока метрів.

– Справді?

Штайнбреннер почервонів. Обох в’язнів він застрелив із відстані кількох метрів. Із відстані, достатньої для того, аби довкола вхідних ран не було слідів пороху.

– І це була спроба втечі? – спитав Вебер.

– Так точно.

Обоє знали, що про спробу втечі не йшлося. Це була просто назва улюбленої гри есесівців. Брали шапку в’язня, кидали позад себе і наказували принести. Коли ув’язнений минав есесівця, йому стріляли в спину за спробу втечі. А той, хто стріляв, зазвичай отримував кілька днів відпустки.

– Хочеш у відпустку? – спитав Вебер.

– Ні.

– Чого?

– Бо це виглядало б, ніби я ухиляюся.

Вебер підвів брови і почав повільно махати вільною ногою. Відблиск сонця на чоботі, який гойдався, як маятник, блукав голими стінами, наче світлий самотній метелик.

– Отже, ти не боїшся?

– Ні, – Штайнбреннер рішуче поглянув на Вебера.

– Це добре. Нам потрібні надійні люди. Особливо зараз.

Вебер уже довший час стежив за ним. Він йому подобався. Молодий, має ще той фанатизм, яким колись славилася організація СС.

– Особливо зараз, – повторив Вебер. – Зараз нам треба СС у СС. Розумієш?

– Так точно. Принаймні я так думаю.

Штайнбреннер знову почервонів. Вебер для нього був зразком. Він сліпо захоплювався ним. Як хлопчик вождем індіанців. Чув про його відвагу під час боїв у рейхстагу в 33-му; він знав, що в 29-му той брав участь у вбивстві п’ятьох робітників-комуністів і відсидів за це чотири місяці у в’язниці – робітників уночі витягли з ліжок і забили до смерті на очах у їхніх родичів. Він також чув розповіді про брутальність Вебера на допитах у гестапо і про його безжальність до ворогів держави. Все, чого він бажав, – це стати таким, як його ідеал. Він виріс на вченні партії. Коли націонал-соціалізм прийшов до влади, йому було сім, і він став його досконалим продуктом.

– У СС потрапило надто багато людей без докладної перевірки, – сказав Вебер. – Тепер починається відбір. Зараз буде видно, що таке клас. Давні ліниві часи минулися. Ти це знаєш?

– Так точно. – Штайнбреннер стояв струнко.

– Із десяток надійних людей у нас уже є. Відбирали з лупою. – Вебер випробовував Штайнбреннера поглядом. – Приходь сюди сьогодні ввечері на півдев’ятої, а там побачимо.

Штайнбреннер захоплено обернувся і вийшов. Вебер встав і обійшов довкола столу. «На одного більше, – подумав він. – Цього вистачить, аби останньої миті зіпсувати старому гру». Він усміхнувся. Давно помітив, що Нойбауер хоче прикинутись свіжовимитим ангелом і все звалити на нього. На останнє йому було начхати, за ним було досить гріхів, але свіжовимитих ангелів Вебер не любив.

День повільно тягнувся. У таборі есесівці майже не показувалися. Вони не знали, що у в’язнів є зброя, але були обережними з іншої причини. Навіть із у стократ більшою кількістю револьверів у відкритій битві проти кулеметів в’язні не мали б жодного шансу. Кількість в’язнів – ось чого есесівці раптом почали боятися.

О третій із гучномовців пролунали прізвища двадцяти в’язнів, за десять хвилин їм треба було зібратися коло воріт. Це могло означати будь-що: допит, лист, смерть. Керівництво табірного підпілля сховало негайно всіх двадцятьох, сімох – у Малому таборі. З гучномовця повторили наказ. Усі в’язні зі списку були політичними. Ніхто не підкорився. Це був перший раз, коли табір відкрито відмовився виконувати наказ. Незадовго після того на плац для переклички мали вийти всі в’язні. Таємне керівництво поширило заклик залишатися в бараках. На плацу ув’язнених було легше перестріляти. Вебер хотів використати кулемети, але наразі ще не зважувався відкрито піти проти Нойбауера. Керівництво підпілля довідалося через канцелярію, що наказ віддав не Нойбауер, а Вебер. Гучномовці повідомили, що, доки табір не вишикується на плацу і не видасть двадцятьох політичних в’язнів, ніхто не отримає їжі.

О четвертій по обіді прийшов наказ від Нойбауера. Старости табору мали негайно з’явитися в нього. Вони виконали наказ. У гнітючій напрузі табір чекав, чи ті повернуться.

За півгодини вони повернулися. Нойбауер показав їм наказ про етап. Це вже був другий. Протягом години дві тисячі осіб мали зібратися і покинути табір. Нойбауер погодився відкласти етап до наступного ранку. Підпільне керівництво негайно зібралося в госпіталі. Найперше їм вдалося переконати лікаря-есесівця, який переметнувся до них, пообіцяти, що він використає свій вплив на Нойбауера, аби той переніс етапування і наказ з’явитися двадцятьом політичним в’язням та скасував перекличку. Тоді би втрачало сенс і розпорядження не видавати їжі. Лікар одразу й пішов. Підпілля вирішило наступного ранку в жодному разі не надавати людей для етапу. Якщо СС спробує зігнати ті дві тисячі – саботувати. В’язнів закличуть ховатися в бараках і на вулицях. Табірні сили порядку, які складалися з в’язнів, погодилися допомогти. Можна було припустити, що есесівці, крім десятка людей, не захочуть відзначитися надто великим службовим завзяттям. Про це повідомив шарфюрер СС Бідер, якого вважали