read-books.club » Сучасна проза » Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя 📚 - Українською

Читати книгу - "Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя"

124
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя" автора Еріх Марія Ремарк. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 191 192 193 ... 202
Перейти на сторінку:
вийде, наче трухляве дерево, яке у штиль має міцний вигляд, а в бурю ламається, мов тріска? Бо табірне життя і було штилем – великим, жахливим, самотнім, пекельним, але, попри все, штилем. Із-за паркана сюди не міг продертися жоден звук, жоден порух. А що станеться, коли колючий дріт упаде?

509 іще раз поглянув у гладінь калюжі. «Це мої очі, – думав він і схилився, аби докладніше їх роздивитися. Від його дихання вода пішла колами, і зображення розмилося. – Це мої легені, – подумав він, – вони ще качають повітря. – Він запхав руки в калюжу і розбризкав кілька крапель води. – А це мої руки, які можуть зруйнувати відображення…»

«Зруйнувати, – думав він. – А вибудувати? Ненавидіти. Чи можу я ще інакше? Самої лише ненависті недостатньо. Для життя потрібно більше, ніж ненависть».

Він підвівся і побачив, що йде Бухер. «Він це має, – подумав 509. – Він молодий».

– 509, – мовив Бухер. – Ти бачив це? Крематорій більше не працює.

– Справді!

– Залога мертва. Здається, нову вони ще не призначили. Цікаво, чому? Хіба…

Вони поглянули один на одного.

– Хіба що в цьому вже нема потреби? Хіба що вони…

Бухер затнувся.

– Відступають? – договорив 509. – Можливо. Сьогодні вранці трупи вже не забирали.

Надійшли Розен і Зульбахер.

– Канонади більше не чути, – сказав Розен. – Що ж відбувається? Може, вони прорвалися?

– Або їх відкинули. Це значить, що есесівці планують боронити табір.

– Гасла з-під параші. Щоп’ять хвилин говорять щось нове. Якщо вони справді не хочуть здавати табір, нас бомбардуватимуть.

509 підвів погляд. «Я б хотів, щоби знову була ніч, – подумав він. – У темряві легше сховатися. Хто знає, що ще може статися? День триває багато годин, а смерті потрібні лише секунди. За години, які сонце безжально проводить на горизонті, можна заховати багато трупів».

– Там літак! – крикнув Зульбахер. Він схвильовано показував у небо.

За якусь мить усі вже бачили маленьку цятку.

– Це, мабуть, німецький! – прошепотів Розен. – Інакше була б тривога.

Вони роззиралися в пошуках сховку. Ширилися чутки, що німецьким літакам віддано наказ в останні миті стерти табір з лиця землі.

– Літак один! Один-однісінький!

Вони залишилися на місці. На бомбардування мали б надіслати більше, ніж один літак.

– Це може бути американський розвідник, – припустив Лєбенталь, який раптом з’явився поруч. – Через них сигналу тривоги вже не дають.

– Звідки ти знаєш?

Лєбенталь не відповідав. Усі витріщалися на цятку, яка швидко збільшувалася.

– Це не німецький! – вигукнув Зульбахер.

Тепер літак було чітко видно. Він різко знижувався над табором. 509 мав відчуття, немов чиясь рука з-під землі вириває його нутрощі. Здавалося, він стоїть голий на платформі без шансу на втечу, принесений у жертву темному божеству смерті, яке нападає з неба. Він помітив, що інші лежать на землі, і не розумів, що сам стоїть. Цієї миті пролунали постріли. Літак вийшов із піке, розвернувся й облетів табір. Постріли лунали з табору. Кулемети стріляли з-за казарм. Літак спустився ще нижче. Усі дивилися вгору. І раптом літак зарухав крилами. Так, ніби махав ними. Спершу в’язні подумали, що в нього поцілили, але літак зробив іще одне коло, а крила рухалися так іще двічі, вниз та вгору, мов крила птаха. Тоді він почав набирати висоту і віддалятися. Йому вслід лунали постріли. Тепер уже стріляли і з веж. Але майже одразу кулемети стихли і чути було лише гул двигуна.

– Це був сигнал, – сказав Бухер.

– Виглядало, що він махнув крилами, ніби рукою.

– Це був сигнал для нас. Точно сигнал. Що ж інакше?

– Він хотів показати, що знає, що ми тут! Це було для нас. Це не могло бути ніщо інше. 509, ти як гадаєш?

– Мені теж так здається.

Це був чи не перший знак іззовні, який вони отримали з того часу, як опинилися в таборі. Жахливу самотність усіх цих років, здавалося, було прорвано. Вони бачили, що для світу вони не мертві. Про них думали. Їм помахав невідомий рятівник – перший видимий привіт свободи. Вони більше не самі. Вони більше не бруд землі. Попри небезпеку надіслали літак, аби запевнити їх, що про них знають і за ними повернуться. Для людей, які їх не знали, вони знову були людьми, людьми, а не огидними запльованими хробаками, нечистотами.

«Що зі мною, – думав 509, – сльози? Я? Старий чоловік?»

Нойбауер розглядав костюм. Сельма повісила його на найвидніше місце в шафі. Він зрозумів натяк. Цивільне. Не носив його з 33 року. Костюм кольору солі з перцем. Сміховинно. Він зняв його з вішака. Оглянув. А тоді зняв уніформу, пішов до спальні, зачинив двері на ключ і приміряв піджак. Той був затісний. Защіпнути піджак Нойбауер не зміг, навіть коли втягнув живіт. Він підійшов до дзеркала. Вигляд мав безглуздий. Набрав кілограмів п’ятнадцять. Воно й не дивно, до 33-го потрібно було жорстко економити.

Дивовижно, як без уніформи обличчя втрачало рішучість! Постать ставала бресклою і розм’яклою. Таким було й відчуття. Поглянув на штани. Вони були ще тіснішими, ніж піджак. Не було сенсу навіть пробувати. Та й нащо це все? Він передасть табір як годиться. До нього поставляться по-військовому коректно. Для цього є традиції, правила, військові звичаї. Він і сам був солдатом. Майже солдатом. Носив уніформу. Офіцером високого рангу. Можна буде порозумітися.

Нойбауер виструнчився. Його інтернують. Це цілком імовірно. Але лише на короткий час. Можливо, в якийсь замок десь в околицях. Із рівними за рангом. Він роздумував, як передати табір. Звичайно, по-військовому. «Стримано салютую, без гітлерівського привіту. Ні, краще не буду. Краще просто по- військовому. Руку під козирок».

Він зробив кілька кроків і відсалютував. Не як підлеглий, не надто формально. Він повторив іще раз. Отримати правильне поєднання коректності й елегантної гідності було не так просто. Рука злітала надто високо. Клятий гітлерівський привіт. Власне, для дорослої людини дурнуватий спосіб вітатися. Викидати руку вгору пасувало Вандерфоґелям,[26] але не офіцерам. Дивно, що це так довго робили! Він знову повторив військовий привіт. Повільніше! Не так швидко. Він подивився на себе в дзеркало шафи, відступив кілька кроків, а тоді рушив до дзеркала.

– Пане генерале, цим я передаю…

Приблизно так. Раніше ще й передавали шпагу. Як Наполеон ІІІ при Седані. Він пам’ятав це зі школи. Шпаги в нього не було. Револьвер? Виключено! З іншого боку, залишити зброю він не зможе. Таки бракувало військової виправки. Зняти портупею з револьвером перед тим? Він знову почав тренувати кроки. Не підходити надто близько. Зупинитися за кілька метрів.

– Пане генерале…

А

1 ... 191 192 193 ... 202
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя"