Читати книгу - "Амадока"

Одного дня до приміщення, де розташували в Уфі Інститут археології, прийшли суворі молоді люди й забрали Петрова. Свідки цієї сцени мали певність, що це кінець. Але Петров знову з’явився наступного ранку. По-діловому сів за стіл, розгорнув рукописи, над якими ще вчора працював. Мене мобілізували до армії, — скупо відповів на запитання, не вдаючись у подробиці. Йому було майже 50 років. Це був чоловік із не надто добрим здоров’ям, у не найкращій фізичній формі, з поганим зором.

Згодом з’ясувалося, йому запропонували стати шпигуном у ворожому тилу. Петров самотужки проаналізував повідомлення газети «Красная звезда», з’ясував, на яких територіях німців іще немає, без супроводу перейшов кордон і здався у полон. Так він згодом, вже у 1960-х, коли повернувся остаточно, розповідав своїм молодим радянським колегам.

Вони сфотографовані на тлі цегляної стіни, що майже повністю схована за сплутаною рослинністю, диким плющем, галузками кущів. На фотографії присутні всі, крім Драй-Хмари. У мить, коли фотоапарат клацає, якраз дме легкий вітерець, вивертаючи листя внутрішнім боком назовні. Кілька розмитих плям над головою Зерова римуються з правим черевиком Рильського: він, видно, нервово посмикує ногою. У правій руці в нього напіввикурена цигарка, рука нерухомо лежить на лівій, але помітно, що вона готова зметнутись уже наступної миті і піднестися до енергійного рота, схованого у пишних вусах. Обличчя Рильського справляє враження активности: він або щойно закінчив говорити, або збирається кинути репліку. Про це свідчить блиск і нетерпіння в його очах. Погойдується нога, губи пожадливо, з легким сичанням впиваються в сигарету.

Зеров, який стоїть позаду, має натомість вираз обличчя людини, яка заокруглила свій аргумент і залишається ним задоволеною. Правою рукою він тримається за спинку лавки перед собою й усміхається кутиком рота. Зачесане назад волосся, застебнутий на всі ґудзики піджак, біла сорочка з краваткою.

Зім’яті гімнастичні сорочки Петрова й Рильського контрастують із костюмами Зерова й Филиповича. Филипович, той узагалі вдягнутий в акуратний костюм-трійку. У нього маленькі охайні вусики і маленька охайна стрижка, у нього охайний вираз обличчя, але чомусь виникає враження, що сидіти йому трохи незручно. Він совається, шукаючи вигіднішої позиції на лавці між Освальдом Бурґгардтом і літературним критиком Борисом Якубським. Знайшовши опору за спиною Якубського, Филипович ледь підіймається над лавкою, щоб умоститися на ній зручніше. При цьому він дбає, аби маніпуляції не відобразилися на його обличчі і не зіпсували знімка.

Бурґгардтові круглі очі з важкими повіками і красиво накреслені м’які вуста роблять його обличчя меланхолійним. Може, він і справді зараз чимось засмучений. Може, йому набридли постійні розмови й дискусії друзів. Його долоні складені човником на колінах — схожим чином, як у Якубського, тільки той переплів пальці.

Бурґгардт одягнений у світлий одяг. Довга сорочка незвичайного крою перехоплена на комірці чорною стрічкою. Бурґгардтова голова ледь відхилена ліворуч, від товариства. Він видається відокремленим від решти, хоч і торкається плечем Филиповича.

Петров стоїть якраз над ним: зосереджений і серйозний, навіть різкий. Насуплені брови, вусики над тонкими, міцно стуленими губами. Окуляри приглушують гостроту пильного погляду примружених очей. Його голова теж трохи схилена набік — він приміряється до чогось, ніби концентрується на думці, готується до випаду.

Зачудовано вдивляється в об’єктив Якубський. Худе трикутне обличчя із запалими щоками ще більше посилює ефект від опуклих очей, що, здається, майже не кліпають. Стирчать вуха. Одяг безформними складками пухне на кістлявій фігурі. Він підібгав під лавку ноги, наче прагне сидіти якомога компактніше, займати якнайменше місця. Інші тримають ноги випростаними. Закинута на ліву, права нога Рильського не припиняє гойдатися. Дме вітерець, і дим від цигарки затуляє від глядача обличчя чоловіків.

У період між падінням царської влади в Росії в березні 1917 року і остаточним приходом більшовиків у червні 1920 влада в Києві змінювалась чотирнадцять разів. Зміни супроводжувалися руйнуваннями, вбивствами, розстрілами, грабунками, голодом. Траплялося, зміни відбувались протягом двох днів: ще 30 серпня 1919 року в Київ увійшла армія УНР під командуванням Симона Петлюри, а вже 31 серпня її витурили білогвардійці. Траплялось — як на самому початку подій, — що в місті одночасно боролося три сили: кожна — проти двох інших. Тоді провадився так званий «трикутний бій»: українські сили — проти військ Київського округу і більшовиків.

Розгублені й непевні представники новопосталої держави ще не встигли дозріти до сміливости фантазувати про повну незалежність. Вони хилилися то до Росії, то до Німеччини з Австро-Угорщиною, то до Польщі. Не могли домовитися між собою. Не могли домовитись самі з собою. Зрештою, ніхто й не збирався давати їм шансу для дозрівання.

Серед жаху і пролитої крови, неспокою і хаосу, серед невідомого й несвідомого то з’являлася раптом надія на зміни, про які раніше й помислити було неможливо, то знову і знову все виявлялося втраченим разом із життями численних жертв. Протягом кількох годин під Крутами гинули всі до останнього школярі-патріоти. Зникали люди. Когось знаходили згодом мертвим, когось не знаходили більше ніколи.

Більшовики з кожним приходом відзначалися дедалі більшою кровожерливістю: розстрілювали тисячі й тисячі тих, кого вважали своїми ворогами.

Коли у квітні 1918 року до зали засідань парламенту УНР зайшов німецький лейтенант і скомандував: «Руки вгору!» — підкорились усі, крім Михайла Грушевського, голови президії.

Директорія на чолі з Петлюрою, яка вступила до Києва після того, як гетьман України Павло Скоропадський зрікся влади, насамперед замінювала російські вивіски на українські.

Білогвардійці, захоплюючи місто, переводили час на тринадцять днів назад і годину налаштовували на петроґрадську. Ці, заходячи до Києва, громили здебільшого євреїв.

Німцям потрібен був хліб, польські добровольці приїхали до центру міста з околиці на рейсовому трамваї, більшовики вимагали від мешканців зустрічати їх із квітами.

Але поки більшовики остаточно, вп’яте, на сімдесят наступних років не захопили владу, навіть короткочасні проблиски надії входили у свідомість несподівано глибоко. Цілі пласти й періоди історії відновлювались у пам’яті, набирали нового сенсу. Тим, із чиєю пам’яттю це відбувалося, хотілось заповнювати прогалини, відновлювати тяглість, створювати нове. І вони мали для цього і розум, і сили. Це був справжній шанс. Незважаючи на те, що все навколо нагадувало кінець світу, це був добрий початок.

Поетів було п’ятеро. Хтось придумав називати їх неокласиками, але згодом ніхто точно не міг пригадати, за яких обставин до них пристало це окреслення. Насправді вони не були ні напрямом, ні течією, ні рухом, ні літературною школою. У творчому плані вони були надто відмінні, їхні стилі різнилися. Можливо, відмінностей від