Читати книгу - "Амадока"

Можна розповідати про нього, приміром, так.

Віктор Петров народився 10 жовтня 1894 року в Катеринославі у родині Платона Петрова, священника Катеринославської тюремної церкви Всіх Скорботних Радости. Коли хлопцеві було три роки, його мати померла від сухот. Одразу після неї померла і молодша Вікторова сестра. Батько тим часом вступив на навчання до Київської духовної академії, залишивши сина на певний час у селі в своєї сестри Фросі. Він розглядав можливість чернецтва, але це означало б повну відмову займатися синовим вихованням.

1902 року разом із хлопцем священник переїздить до Одеси. Там він не затримується: його скеровують до інших місць служби, висвячують у дедалі вищі сани, аж доки 1920 року Платон Петров, хіротонісаний у єпископа Уманського, стає вікарієм Київської єпархії. Помирає він через рік або два після цього. Причина смерти — невідома, обставини — нез’ясовані. Дехто говорить про вбивство. З’являються чутки про те, що рештки вікарія — нетлінні, що вони, ці рештки, поводять себе в незвичайний спосіб, відмінний від того, в який належить поводитися тліні та праху. Могилу Платона Петрова з невідомих причин переносять до Михайлівської церкви в Умані. Ще довший час після цього віряни не припиняють говорити про померлого, його тіло і гріб.

Навчаючись на слов’яно-російському відділенні історико-філологічного факультету Імператорського університету ім. святого Володимира, Віктор Петров займається фольклором, російською літературою і українським письменством XVI–XVII століть, вивчає античну філософію та европейську літературу. Крім російської і набутої української, Петрову доступні давньогрецька мова й латина, німецька і французька мови. «Рожевенький», він ходить «під ручку» з «академіками», як згадує інший український письменник, Тодось Осьмачка.

(Згодом, до речі, вже практично в іншому житті, наприкінці 1940-х років у Німеччині, Віктор Петров відвідає Тодося Осьмачку в лікарні і подарує йому свій виданий із запізненням на роки роман «Доктор Серафікус». Щойно Петров покине палату, як Осьмачка простягне книжку першій-ліпшій медсестрі, яка наблизиться до його ліжка, заклопотано приглядаючись до аналізів пацієнта. Медсестра, що характерно — німкеня: вона не має уявлення про українську мову. Осьмачка зробить це не тому, що зневажає Петрова, просто він «терпіти не міг книжок інших авторів».)

Після подій 1917–1920 років, коли у Києві десятки разів змінювалась влада, українці так і не спромоглися домовитися й організуватися, вибрати напрям руху і розвитку, не змогли себе захистити. 1920-го, після остаточного приходу більшовиків, закрито університет. На рік раніше Петров стає членом Етнографічної комісії ВУАН, а згодом — її очільником. Окрім власних досліджень фольклору й етнографії, Петров залучає до збору матеріялу близько десяти тисяч осіб з усієї України. На певний час він опиняється в центрі масштабної павутини, мережі кореспондентів: школярі, вчителі, бібліотекарі, аматори краєзнавства надсилають зі своїх районних центрів і сіл конверти з записами почутих від бабусь пісень і витягнутих хитрощами, лестощами, а іноді — мало не силоміць, історій. Згодом Петров організовує вивчення зниклих професійних об’єднань на Україні — чумацтва й лоцманства.

Лоцмани на Дніпрі проводили човни через пороги — кам’яні скелі, що виступали з течії ріки. Лоцмани зникли разом із порогами, коли 1932 року збудували ДніпроГЕС. Чумаки зі своїми волами й возами — сольові монополісти, скупники риби та хліба — зникли набагато раніше, щойно з’явилася залізниця. Але ще на 1880 рік існувало двісті тисяч живих чумаків.

Петров досліджує вогнезрубну систему хліборобства, мисливські ігрища, культи, народні забобони й вірування, уявлення про вихор і чорну хворобу, про мітологему «сонця», яка для нього особисто набиратиме з віком дедалі більшої ваги: у своїх листах із Москви до Софії Петров часто розповідатиме про сонячне проміння, яке віддзеркалюється у його лисій голові, описуватиме сонячні дні, розніжене тепло, години, проведені в парку на лавці з думками про жінку, писатиме про засмагання за письмовим столом під час упорядкування матеріялів останньої експедиції. Науковець, який дбайливо збирав і аналізував наївні уявлення невинних давніх людей, сприймаючи їх як матеріяли для своїх узагальнень і теорій, непомітно для себе з плином років наскрізь пройнявся примітивними віруваннями. Його тіло відгукувалося на сонце. Тілові було відомо, що сонце — праведне і святе, що воно — куля, діжа, вогонь, що воно — колесо, що його бояться чорти і що людина й сама може ставати чистою, як сонце, обертатися в сонце, засвоювати сонячні прикмети.

Його ґрунтовне дослідження «Підсічне землеробство», що було повністю готове вже 1940 року, побачило світ уже перед самою смертю Петрова, у 1968-му.

У текстах його рясних рукописів можна простежити, як радянська ідеологія — у нарочито штучний, неприродний спосіб — просочується поміж рядками й нейронними ланцюжками мозку. Дослідження і статті спершу поволі, а тоді — з відчутним перевантаженням починають рясніти цитатами з Маркса, а до словосполучення «европейська культура» додається від’ємно заряджене окреслення «буржуазна». Використовувати у своїй роботі творчість західних митців і науковців допускалося винятково за прикриття їхньою нещадною критикою з позиції переконаного аж до обурення комуніста. Цитати з Маркса слугували своєрідними оберегами, що захищали від підозр у неблагонадійності і давали можливість продовжувати роботу. Дослідник етнографії та фольклору Віктор Петров чимало знав про обереги й ритуальні дійства.

Майже через два десятиліття, перебуваючи в Німеччині, Петров пригадуватиме ці обереги і — з властивим йому химерним гумором — використовуватиме у своїх статтях до еміґрантських видань, творячи у різних періодах власного життя своєрідні перегуки, схожі на експериментальні поетичні рими.

Протягом 1930-х років Петров бере участь в археологічних експедиціях, готує видавничу серію пам’яток культури «полів поховань» зарубинецького і черняхівського типів, в 1940–41 роках досліджує Галич і Плісневецьке городище.

Поступовий перехід Петрова від фольклору й етнографії до археології схожий на відступ. Відступ на території, де тимчасово чинилося менше тиску й нав’язувань, у царини, що дозволяли зануритись у товщі часу, запорпатись у городища на багато століть під землю, знайшовши бодай так уявну свободу та простір для творчости, знахідок і розумувань. Існувала ілюзія, що там, під землею, можна бодай на певний час заховатися від постійного, без пауз і червоних дат календаря, спостереження за кожним твоїм кроком. Фольклор і етнографія натомість були невіддільними від національного, а Країна Рад дедалі менше толерувала національні вияви.

У лютому 1941 року Петрова (який, вочевидь, виправив свої «вивихи й перекручування») призначили директором Інституту фольклору. На початку війни всіх працівників Інституту було евакуйовано до Уфи в Башкирії.

Вдова Миколи Зерова Софія переїздити до Уфи відмовилася. З невідомих причин вона залишилася в окупованому німцями Києві. Можливо, причиною було невідання про власне вдівство. Можливо, вона хотіла залишатися вдома на випадок, якщо повернеться з ув’язнення в Соловецькому таборі особливого призначення її чоловік.

Свого