Читати книгу - "Феномен Фенікса"

зброї в райміліції чомусь не звернули уваги. Щоправда, як усе скоїться, буде поспіхом заявлено, що райвідділення, як молодший лейтенант не з’явився вранці по місцю служби, забило тривогу і що його, мовляв, вже тоді почали розшукувати, але то, як дехто вважає, була хороша міна при поганій грі).

Прибувши «в зореносну», Віктор з вокзалу поїхав на квартиру свого дядька, теж офіцера міліції. Той, повернувшись з нічної зміни, вже спав, його кітель висів на спинці стільця, поверх якого був кинутий ремінь з кобурою і пістолетом у ній. Це Віктор миттєво зафіксував і подумав, що другий пістолет для задуманого йому аж ніяк не зашкодить. І зрадів, що обставини складаються на руку. Дядина пригостила чаєм, похапки спорожнивши склянку, племінник не став баритися. Зіславшись на обов’язки служби, почав збиратися. Виходячи, непомітно (дядина відвернулась на хвильку за чимось) витягнув з кобури дядьків пістолет, теж Макаров і теж з повним боєкомплектом, сунув його собі до кишені. Дядина вухами хлопала. Дядько міцно спав.

Ось так, озброєний двома пістолетами, Віктор і подався до кремля, до Боровицьких його воріт, де ось-ось мав з’явитися кортеж.

Проникнути в зону оточення і загубитися серед охоронців Віктору в його міліцейській формі було хай і не так вже просто, але не надто складно. Допомогли витримка, нахабність, вміння триматися природно, невимушено. Тут у нього, виявляється, був таки талан!

По ходу проникнення в зону оточення він навіть перевірив якогось сержанта чи правильно той виконує свої обов’язки в зоні оточення і голосно, щоб усі чули, вичитав йому мораль. Потім з’явився той підозрілий кадебіст зі своїм грубим окриком: «А ти що тут робиш?», якого Віктор обеззброїв дивною по простоті фразою: «Поставили — от і стою». Умри, а краще в подібній ситуації і переконливіше навіть не придумаєш!

А далі все відбулося як у поганому сні. Коли під брамою Боровицьких воріт з’явилися перші машини кортежу, раптом один з міліцейських офіцерів, зробивши крок вперед, вийшов з шеренги їм навстріч, викинув руки з двома пістолетами і відкрив вогонь явно на поразку. Це тривало кілька секунд, що охороні видалися вічністю.

Все оточення застигло, як паралізоване такою нахабністю. Ніхто в першу мить нічого не міг збагнути — офіцер міліції з двох пістолетів розстрілює другу машину кортежу! Ні, таке і в найдурнішому сні не присниться! Але тих секунд всезагального розгублення (на цьому, власне, й будувався напад) Віктору вистачило з лишком. Стріляв він по другій машині, де, як передавали вуличні репродуктори, «лічно» знаходився «дорогий Леонід Ілліч».

Якого там насправді не було. Власне, вже не було. Тобто він був, як вирушав кортеж, та коли кортеж прибув до Кремля, його там вже не було. Тієї переміни навіть коментатори не знали і зазвичай передавали, що з другої машини вітає москвичів і гостей столиці «лічно» дорогий Леонід Ілліч. З вікна другої машини вже виглядав не генсек, а — космонавт Георгій Береговий, якого разом з космонавтами Леоновим, Ніколаєвою-Терешковою та Ніколаєвим запросили на святковий обід до Кремля.

А зміна в кортежі відбулася ось чому.

Спочатку А. І. Брежнєв і справді їхав за протоколом, себто в другій машині — разом з головою Ради міністрів СРСР О. М. Косигіним та Головою Президії Верховної Ради СРСР М. В. Підгорним, що супроводжували генсека.

Олексій Миколайович Косигін (тоді ще з однією Зіркою Героя Соцпраці на грудях, другу він отримав у 1974 році), як завжди мовчав, поринувши в себе і мав, як завжди, непривітний, дещо похмуро-невдоволений вигляд — такий вже вдався від народження. Підгорний намагався говорити, але й Брежнєв зберігав мовчанку і Микола Вікторович (теж, до речі, із Золотою Зіркою Героя Соцпраці — на вершині владної піраміди в СРСР всі ставали героями праці і великими трудівниками, другу зірку він отримає на рік раніше Косигіна) зрештою стулив губи. Далі їхали мовчки.

За вікнами салону здавалося і справді езмірно раділа і шаліла від щастя Москва, всі махали руками й прапорцями, вигукували здравиці на честь кремлівських вождів та героїв космосу і ясно було, що все це організовано і організовано добре. Себто проколів не повинно бути, і все ж генсек був чимось стурбований.

Про що так кріпка думав глава СРСР, що навіть аж губами ворушив, наче з кимось невидимим полемізував, його супутники не знали. А А. І. непокоїла предивна поведінка кота Лами, що того ранку не відходив од нього, терся, жалібно навчав і намагався заглянути хазяїну в очі, як ніби хотів щось сказати.

«Жаль, що тварини не здатні говорити, а то Лама повідав, би, що його непокоїло» — вкотре думав генсек і зітхав: і не скажеш нікому, бо сприймуть за маловіра, і залишити без уваги незвичну поведінку кота не можна. А раптом і справді кіт про щось його застерігав? Передавав — намагався передати йому тривожний сигнал, на який треба неодмінно звернути увагу. Якщо є час. От їдуть вони в голові колони, їхня машина друга, а рантом… Раптом Лама відчув якусь халепу, га?

— А чого це ми, товариші, так рвемося вперед? — ні з того, ні з сього звернувся Брежнєв до своїх супутників, звернувся, хоча сам про себе вже вирішив. — Кого зустрічають люди? — кивнув на вікно, за яким галасували й розмахували прапорцями натовпи москвичів: — Нас чи героїв космосу?

— Космонавтів, — ще нічого не розуміючи, але з готовністю відповів Підгорний. — Космонавтів, Леоніде Іллічу.

— І я так думаю, — похмуро вставив Косигін.

— А коли так, то… — Брежнєв повернувся до водія. — А ну, Ніколай негайно перебудуйся і займи місце в кінці колони. Вийшли люди зустрічати космонавтів, хай їх і зустрічають. А то знову пасталакатимуть, що Брежнєв всюди наперед преться…

Як тільки урядовий ЗІЛ по ходу перебудувався й опинився в кінці колони, другою машиною кортежу відразу ж стала третя, у якій їхали Береговий, Леонов, Ніколаева-Терешкова та Ніколаєв. Береговий сидів поруч з водієм, до речі, схожий на Брежнєва. Висунувшись з вікна, не підозрюючи, що його чекає, він помахом