Читати книгу - "Пан Ніхто"

________

Усього цього, звичайно, не було. Але я і не снив. Я все переживав увіч і відчував, що в моїй голові зовсім ясно і що пропасниця минула. Раптом я здригнувся од страху. Злякався не уявного самогубства, а того, що можу лежати отак, з розплющеними очима, і переживати як реальність те, чого не було і не могло бути. Значить, я справді починаю божеволіти.

Я спробував загнуздати свій страх, страх, який викликав я сам, оте, що коїлося у моїй голові Бо страх — це тільки інстинктивний дрож, бридкий дрож, який завжди можна здолати, аби тільки уміти це.

Ні, страх не можна ані угамувати, ані загнуздати. Страх треба просто усунути. На мить звільнити голову від усього, що є в ній. Тоді з усім іншим зникне і страх. Відчути себе вільним від отих розмірковувань, які спричинюють страх. А коли вони спробують повернутися, двері вже будуть зачинені.

Але для цього треба бути при свідомості Бо тільки заснеш, страхи знову проникнуть у тебе, немов жахливі привиди; з'являться поліцаї, сеймури і незнайомі особи, які зазирають у темряву крізь дірки барака й шепочуть: «Ось він, оточуйте будівлю!» — і ти прокидаєшся, мокрий від поту, й безтямно вдивляєшся у темряву, а щойно заплющив очі, знову чуєш у вухах голос американця:

«Ви прийшли дуже пізно, Майкле! Ви вже несповна розуму, зовсім збожеволіли, а нам не потрібні божевільні!»

Коли я нарешті повністю прокинувся, надворі знову було світло, і я відчув, що зовсім задубів від холоду й вологи.

«Саме час розім'ятися, — сказав я сам собі. — Саме час, якщо не хочеш сконати отут, в оцій брудній норі».

Спробував підвестися, і коли це нарешті вдалося і я постояв кілька хвилин, зіпершися на стінку, у голові знову прояснилося. «Ти мусиш змотатися до міста, з'ясувати, який зараз день і котра година і взагалі знову увійти в курс справ», — наказав я сам собі, з легким запамороченням роблячи перші кроки.

З тривалими перепочинками я дістався до передмістя, точно як у вчорашньому маренні, тільки зараз світло і все відбувається насправді, якщо тільки дивна ясність у голові знову не підведе мене.

Я звірив свій годинник по годиннику в бакалії: десять тридцять п'ять. Подивився на газети в кіоску і встановив, що сьогодні понеділок. Місію завершено, і можна знову повертатися у свою схованку. Завтра вівторок, отже, я мушу дочекатися вівторка, сьомої години вечора, хоча яка користь від того, що настане вівторок і сьома година вечора.

Слід було б повернутися назад у барак, але згадка про його напівтемряву негайно пов'язалася із згадкою про повну самотність, і про страх, і про небуття Великої нудьги. «Давай уперед, — скомандував я сам собі, — коли таки почнеш божеволіти, то тільки завдяки бараку, навколо якого немає живої душі і де тебе навідують привиди. Немає іншого способу позбутися привидів, як бути поміж людей».

І я пішов вузькими вуличками передмістя, потім вийшов і на ширші, а тоді — і на просторі бульвари з магазинами, і перехожими біля магазинів, і галасливим потоком легкових машин.

«Іди спокійно, — думав я, — і не озирайся, і не тікай від поліцаїв. Поліцаї! Що тобі до них! Ти вже у такому вигляді, що жоден поліцай не впізнає тебе».

І я йшов далі до центру, прислухаючись до цього внутрішнього голосу, не відаючи навіть, куди забрів. А потім до внутрішнього голосу несподівано приєднався інший голос — голос мого шлунка — і я відчув наче задоволення, бо людина, яка відчуває голод, ще не втрачена для життя.

Небо похмуре, але вітерець легкий і теплий, і хоча кожної миті може задощити, зараз дощу не було, і я у спокійному забутті дійшов до одного з перехресть на Вестерброгаде. Вулиця мені знайома, але ця обставина не дуже привернула мою увагу, бо у цьому місті вже багато вулиць знайомі мені. Я йшов повільно, тримаючись якнайближче до фасадів, щоб не заважати перехожим, коли погляд мій натрапив на одну невелику вітрину. В глибині приміщення сиділо двоє чоловіків, а біля самого вікна — якась дівчина, що працювала за невеликим письмовим столом. Дівчина, напевно, болгарка, судячи з рис її обличчя, хоча чоловік ніколи не може бути впевнений у жінках. Оті двоє, певно, теж болгари.

«Ну й що, як болгари», — подумав я, поминаючи вітрину, не змінивши своєї лінивої ходи.

Те, що у цьому місті постійно працюють болгари, ніколи не було таємницею для мене, і я не раз згадував про це, але побіжно, — бо чим оті болгари можуть допомогти мені, людині, яку переслідують за вбивство? Заховати мене? З якої речі? За чиїм наказом? І найістотніше: у який спосіб? А щодо наказів, то мені вони добре відомі, бо адресовані до мене самого: «Жодних контактів ні за яких обставин…»

Я вже пройшов з десяток метрів від вітрини, коли мене перестрів якийсь чоловік. Я завмер на мить, але зразу ж збагнув, що це просто звичайний рознощик рекламних листівок, який роздає їх абикому, бо намагається найшвидше позбутися їх, не гребуючи навіть випадковими гультіпаками. Я узяв проспект і машинально розгорнув його, йдучи своєю дорогою, а тоді мимохіть зупинився, бо побачив кольоровий фотознімок знайомої місцевості, і ця місцевість не що інше, як Золоті Піски, з вохряними пляжами і блакитним морем, а над знімком написано великими латинськими літерами:

БОЛГАРІЯ

Саме так: Бол-га-рія. Таке знайоме і таке далеке слово, що я не міг утриматися і прочитав удруге, а тоді — ще раз, щоб пересвідчитися у реальності цих звуків, які вловлював смутно, неначе хтось інший промовляв їх дуже здалеку: Бол-га-рія…

Я так захопився читанням, що в першу мить не помітив небезпеки. Вона виникла в образі здоровенного поліцая, який від ближчого рогу зосереджено дивився на мене, явно невдоволений тим, що я перешкоджаю рухові. У своїх вештаннях по місту протягом останніх тижнів я не раз стикався з поліцаями, але вони зневажливо обминали мене, бо голодранець заслуговує на увагу тільки тоді, коли його застають в момент жебрання. Я намірився продовжувати путь, але в цей момент поліцай важко й повільно покрокував до мене. Слід було б, мабуть, йти просто назустріч й спробувати байдуже обійти його: такі фронтальні дії звичайно обеззброюють противника і присипляють зайву підозріливість. Та чи мене злякала небезпека, чи я втратив рефлекси, але я вчинив найбільшу дурницю: повернувся й швидким кроком подався назад. Озирнувшися на розі,