read-books.club » Інше » Notre Dame d'Ukraine: Українка в конфлікті міфологій 📚 - Українською

Читати книгу - "Notre Dame d'Ukraine: Українка в конфлікті міфологій"

1 027
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Notre Dame d'Ukraine: Українка в конфлікті міфологій" автора Оксана Стефанівна Забужко. Жанр книги: Інше / Наука, Освіта. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 190 191 192 ... 199
Перейти на сторінку:
би, зрозуміло, що, попри його ідейний розрив з родиною, принаймні часткова його генетична приналежність до української культури таки безсумнівна: «Наша родина, — писав він, — хоча й московського походження, належала до аристократії Південно-Західного краю, з дуже західними впливами, які завжди були сильні в Києві» (Бердяев Н. Самопознание. — С. 17). Ці «західні впливи» сильні і в творчості Бердяєва, хоч він сам і не конче вмів їх «національно локалізувати» (з типовим для російського інтеліґента невіглаством плутав «малоросійське» з польським, Браніцького вважав «гетьманом Малоросії» і т. д.), — але поки наші історики не повернуть українській культурі «аристократію Південно-Західного краю» й загалом Київ кінця XIX — поч. XX ст., взяти у філософії Бердяєва «український слід» нам буде не легше, ніж йому самому. Поодинчі статті (В. Скуратівського, І. Сюндюкова та ін.) про його «київську колиску» цієї прірви не загатять. Навіть наші філософи пишуть про нього за російськими джерелами — і ніколи не згадують людину, якій він відводив чільну роль у своїй «душевній формації» (Там само. — С. 20): його старшого брата, вже «свідомого українця» Сергія Бердяєва (1860—1914), поета й журналіста з оточення Старицьких-Косачів, вельми активного в Літературно-Артистичному товаристві і взагалі в українському житті Києва рубежу століть. З Сергієм та його дружиною, російською письменницею Єленою Бердяєвою, Лесю Українку єднала багаторічна приязнь, адресу Бердяєвих-старших вона взагалі знала напам'ять («прошу Лілю піти до Бердяєва (його адрес можна довідатись у його батьків на Ново-Єлисаветинській, № 10) і попросити у нього роман „Lene“…» [1 1, 204]), отож і з Ніколаєм вони розминутися не могли, — але наше лесезнавство, звичніше відстежувати в її біографії волинських покоївок, ніж людей одного з нею кола, досі не поцікавилося навіть тим, хто саме запрошував її 1904 p., як вона писала М. Кривинюкові, до співпраці в журналі «Новый путь», «де тепер має господарити Водовозов, Булґаков, Н. Бердяєв і Со» (Косач-Кривинюк О. Цит. пр. — С. 736), і що з того вийшло. Тож до таких високочолих ескапад, як «Леся Українка і Ніколай Бердяєв», ні україністика, ні русистика в нас наразі не готові, — з певністю можна сказати лише, що між цими мислителями забагато спільного, щоб пояснювати це самим тільки «духом часу».

796

Бердяев Н. Истоки и смысл русского коммунизма. — С. 39.

797

Про поширений у російському селянстві й зацілілий до XX ст. включно феномен т. зв. «снохачества» (сексуального співжиття батька родини з невістками), рудимент старої пуналуальної родини, з яким марно боролася церква, див.: Голикова С. В. «Стариковское дело» и «бабья повинность»: уральские материалы XIX в. о снохачестве // Адам и Ева: Альманах гендерной истории. — Москва: ИВИ РАН, 2003. — С. 19—37.

798

Микола Пильчиков (1857—1908), професор Харківського й Новоросійського університетів, увійшов в історію науки як один із попередників ядерної фізики. На жаль, ті, хто цікавиться фізикою, у нас рідко цікавляться україністикою, і харківські вчені, що пишаються М. Д. Пильчиковим як автором перших російських (sic!) робіт з радіоактивности, переважно нічого не знають про те, що він разом із батьком працював в одеській Громаді, належав до гуртка Пчілки (NB: саме він увів туди М. Славінського!), і взагалі був «українцем», як і всі діти нашої тодішньої інтеліґенції.

799

Див.: Дудко В. Полтавська громада початку 1860-х pp. у листах Дмитра Пильчикова до Василя Білозерського // Київська старовина. — 1998. — № 2. — С. 162.

800

Чикаленко Є. Спогади. — С. 98.

801

«Карпенко-Карий оповідав, що коли він служив у Херсоні ще молодим писарчуком, то випадково попав на зібрання, на якому промовляв Пильчиков, тоді гімназіяльний учитель, і та промова зробила на нього таке вражіння, що він став свідомим українцем і в нього з'явилася любов до України» (Чикаленко Є. Спогади. — С. 99).

802

Дуже цікаві під цим оглядом таборові спогади М. Хейфеца про Зоряна Попадюка: М. Хейфец докладно описує феноменологію поведінки юного українського дисидента, не розуміючи, ясна річ, культурної типології, і тому в таких вимовних епізодах, як Попадюкове терпляче опікування потрапленим у зону за шпигунство офіцером, уродженцем Полтави, котрий спершу нічого спільного з «політичними» мати не хотів, убачає виключно прояв індивідуальної душевної щедрости й «милого дивацтва» «Зорянчика», і «не чує» того, що йому прямим текстом каже сам Зорян, — що офіцера «треба навчити мови. <…> Адже ж українець. Все одно мову згадає» (NB: і той її таки згадав! — Хейфец М. Избр. — Т. 3. — С. 173). Це — те саме «катакомбне», із XIX ст. йдуче орденське місіонерство (М. Хейфец, знов-таки, інтуїтивно точний, коли зве 3. Попадюка «дисидентом без страху й догани» — sic!) людей, які творили націю без держави і тому кожної миті почували себе «на службі» (навіть у зоні 3. Попадюк працює «на совість», бо так його «бабуся навчила <…>: якщо ми будемо погано працювати на них, потім будемо погано працювати на себе». — Там само. — С. 176).

803

Див.: Скуратівський В. Українське бароко // Скуратівський В. Історія і культура. — К.: Укр.-амер. бюро захисту прав людини, 1996. — С. 135.

804

Свій потенціал «архітектора на будові духовного храму», здатного «формувати русло духовної течії України» (Горбаль М. „Свіча в свічаді“ // Не відлюбив свою тривогу ранню… Василь Стус — поет і людина: Спогади, статті, листи, поезії. — К.: Укр. письменник, 1993. — С. 222), В. Стус зі зрозумілих причин реалізувати не зміг, але що такий потенціал у нього був, прекрасно видно і з ґенерального напрямку його літературознавчих студій та інтересів, і з численних спогадів, — видно, що його profession de foi, хай ніде прямо й не сформульоване, збігалося з тою самою, так і не завершеною у свій час, драгомановською програмою українській інтеліґенції, яку XX ст. повторно актуалізувало, — підхоплення «увірваної нитки» культурного розвитку й пов'язання її зі здобутками тих народів, «котрих історія не переривалась».

805

Див. про це: Сверстюк Є. Базилеос // Блудні сини України. — С. 143. Про художника Костянтина Піскорського, «українського Чюрльоніса» 1920-х, та його родину (за свідченням його дочки, по бабусі К. Піскорський походив із Кулішів, родина належала до київського «українського» кола, товаришувала з Житецькими, Ігнатовичами, з редакцією «Киевской старины» і т. д.) див.: Рубан В. В. Забытые имена. Рассказы об украинских художниках XIX — начала XX века. — К.: Наук, думка, 1990. — С. 153—205. Симптоматично, що після 15 років існування національної держави всі наші «забытые имена» такими й зосталися, хіба забулися ще глибше, — знак, що наша пострадянська інтеліґенція функціонально неспроможна забезпечити передачу культурної пам'яти.

806

Див.: Стус Д. Василь Стус: Життя як творчість. — К.: Факт,

1 ... 190 191 192 ... 199
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Notre Dame d'Ukraine: Українка в конфлікті міфологій», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Notre Dame d'Ukraine: Українка в конфлікті міфологій"