Читати книгу - "Notre Dame d'Ukraine: Українка в конфлікті міфологій"

912

Про культурний націоналізм я свого часу докладно писала в іншому місці, див.: Забужко О. Філософія української ідеї та європейський контекст: Франківський період. — К.: -Факт, 2006. — С. 27—64.

913

Тут не місце розвивати цю думку ширше, скажу лише, що, на моє переконання, вся «духовно-патріотична» риторика нашого «націонал-кпасицизму» (з «душею тисячоліть», «соборами душ» та іншими «магічними формулами», які не вимагають ані розуміння, ні верифікації реальністю), — риторика, притаманна, до речі, не тільки українській радянській літературі, а й, значною мірою, літературі діаспори, — розвинулася насамперед як наслідок невдоволеної потреби у «високому стилі» у вчорашніх «мужиків», котрих атеїстична держава була примусово відлучила від церковного дискурсу, — як суроґатний замінник колишнього «Божого слова», яким до XX ст. включно була в Україні, не забуваймо, абсолютно незрозуміла «народу» церковнослов'янщина (Бовкалова куховарка Гапка також «любила, як читають, найпаче що-небудь божественне», — і зовсім не потребувала розуміти того, що «читають»: воно мало бути тільки «жалібне» і нагадувати їй, що «грішні ми, грішні»).

914

До якої міри цю свободу було в Україні втрачено, показало під час ґорбачовської «перестройки» шокуюче для суспільства відкриття «порожніх шухляд» — коли цензуру було скасовано, а в радянських письменників не виявилося напоготові рукописів, писаних «для себе», без оглядки на «публікабельність», — найкраще свідчення «поневоленого розуму», гайдеґерівського тотального «ув'язнення в теперішньості».

915

Економічна емансипація від держави сама по собі, як показало пострадянське роздержавлення культури, ніяких «точок опори» в суспільстві породити неспроможна, — це всього-навсього зміна замовника, з «держави» — на «ринок».

916

Див.: Грабович Г. Шевченко як міфотворець / Пер. з англ. — К.: Укр. письменник, 1991. — С. 171.

917

Апофеозом цього «тріумфу мас» у боротьбі з історією можна вважати найсвіжішу фундаментальну працю Інституту історії НАН України, де, в повній згоді з заповідями радянської історіографії, проголошено, що «становлення національної культури» в Україні (NB: навіть не «відродження»!) припадає на першу половину XIX ст. (sic!), і «саме селянська культура стала основою для її формування» (Історія українського селянства. Нариси в 2 томах. — К.: Наук, думка, 2006. — С. 337).

918

Ось приклад із преси кінця 1990-х: «Про Шевченка і писати, й говорити, і трактувати його треба так само ясно, просто і не лукаво, як він сам писав» (Сизоненко О. Міфоноші та адвокати // Вечірній Київ. — 18.02.1999). Практичний із цього висновок за століття перед тим найкраще сформулював Бовкало: раз зміг «мужик» Шевченко, то й він, Бовкало, може писати «неабияк», і «за десять років напише книжку, більшу од „Кобзаря“», — «а люди читатимуть і плакатимуть». Це й є адаптована «для малоросів» програма «нової» культури за Михайловським.

919

Цит. за: Скуратівський В. Історія і культура. — С. 56.

920

Див.: Гончар О. Щоденники. — Т. З. — С. 575.

921

Там само. — С. 352.

922

Там само. — Т. 2. — С. 5.

923

Яковенко Г. Про критиків і критику в літературі // Культура і побут. — 1925. — № 17.

924

Див.: Забужко О. Дві культури. — К.: Т-во «Знання», 1990. — С. 30—33.

925

Офіційний «енкратичний» термін «проста радянська людина» можна розцінювати як своєрідну «фройдівську обмовку», — як звичайно в тоталітарних дискурсах, тавтологічну, бо «радянська людина» вже імпліцитно означає «проста»: чим вона «складніша», тим менше «радянська».

926

NB: до того ж і економічно система працювала так, що десятиліттями «народні маси» були зайняті майже виключно тим, аби, за К. Марксом, «їсти, пити й одягатися», — а це таки напрочуд ефективний спосіб забезпечити «простоту буття» та зробити так, щоб до питання, з якого починається всяка людська рефлексія: «от я наївся, а що далі?» — у «масах» ніколи не доходило.

927

Результатом цієї зміни парадигми стало нове зображення Шевченка на 100-гривневій банкноті: замість «батька Тараса» в кожусі й смушевій шапці нація отримала автопортрет молодого, «дозасланчого» Шевченка, що досконало відповідає консумеристському ідеалові «життя легкого, багатого, без трагічних обмежень» (Ортега-і-Гасет X. Цит. пр. — С. 73). Це продукт усе того самого «хамського мислення», тільки зі зміненим знаком, і та обставина, що для самого Шевченка його «зовнішній» успіх (навіть у післязасланчий період, коли він дійсно був столичною «зіркою»!) жодної цінности не становив («Боюся, как бы мне не сделаться модной фигурой в Питере. А на то похоже», — записав він у «Журналі» 30.03.1858 p.), — іґнорується з тою самою впертістю, з якою «Україна наша радянська» іґнорувала Шевченкову історіософію, християнство, культурний націоналізм та інші «чужі» для себе речі.

928

Хронологічно останній «великий удар» по нашій родинній бібліотеці припав на осінь 1965 p., коли КҐБ вилучило в моїх батьків під час обшуку, серед іншого, комплект видань львівської «Червоної калини» 1921—1939 pp.: переважно мемуари, біографії та історичні розвідки, які звідтоді ніколи не перевидавалися. За цими книжками мені шкода найдужче (втім, може, тому, що про всі інші, знищені в першій половині XX ст., я просто нічого не знаю?), — припускаю, що якби вони збереглися, моя арґументація в V—VII розділах могла б бути інакшою, можливо, переконливішою.

929

У лютому 1903 р. Леся Українка скаржилася М. Кривинюкові з Сан-Ремо, що вона за короткий час «мусіла виготовити статтю в „Мир Божий“ і статейку в „Zeit“, і полемічну статтю в „Київську старину“» (Косач-Кривинюк О. Леся Українка… — С. 664). Залишається думати, що вона писала їх під якоюсь винятково нефортунною планидою, бо жодної з цих праць досі не знайдено. Зрештою, не тільки цих.