Читати книгу - "Три листки за вікном"

– Коли любите, беріть мене швидше з цього дому. Беріть, бо я тут задихаюся!..

Я почав обціловувати її обличчя, аж доки знову не натрапив на гарячі вуста. Ми обоє тремтіли, як у пропасниці.

– То що скажете на моє слово? – спрагло прошепотіла вона.

Ініціатива була вже не в моїх руках, але я не вражався.

– Візьму вас, – пролепетав я.

– Якнайшвидше?

– Якнайшвидше.

Вона застогнала й усім тілом припала до мене. Я знову пив її вуста, а вона трепетала в моїх обіймах, як пташка. Нараз здригнулася й відштовхнулася від мене.

– Вертаймося, – сказала, не дивлячись на мене. – А то вони підіймуть тривогу. Скажемо маміньці зараз?

– Чого ж, – мовив я, намагаючись пригасити зайве збудження. – Коли вже ми дійшли з вами згоди…

Вона подивилася на мене довгим, лагідним, проникливим поглядом.

– Ви дуся! – сказала розмлоєно.

– А ви чарівниця! – підхопив я пристрасно. Вона засміялася, ми вийшли на алею, і нас добре побачили всі три вікна. Рук ми вже не тримала з'єднаними, а йшли трохи наче й сторонячись одне одного.

– Не поспішайте, – попередила мене Софія.

Ми ступали поволеньки, обоє заспокоювалися, обоє мали майже байдужі лиця, йшли назустріч трьом струменям, що лились із шибок; я вже навіть побачив уклеєну в скло монументальну постать мадам Фридерикс; здалося мені, що очі її відсвічують червоним. У другому вікні стояло бліде, майже біле обличчя Наталі, а покоївка десь зникла. Зрештою, вона з'явилася з-за рогу дому в накинутій на плечі свитці і в зав'язаній під підборіддям хустці. Обличчя її цвіло, а з рота виривалися струмені пари.

– Ходіть уже, пані кличуть, – озвалася вона, не в силі загасити усміху, який, до речі сказати, таки прикрашав її миле личко.

– Що вона хоче? – холодно спитала Софія.

– Кажуть, самовар закипів, – блиснула лукавими очима наймичка.

– А він таки справді закипів? – спитав я, мимоволі переймаючи той її усміх.

– Аж на столі стрибає, – відказала весело покоївка й крутнулася на стежці, щоб якнайшвидше сховатись із морозу…

Я повертався додому, приголомшений тим, що відбулося. Западали ранні зимові сутінки, від чого сніг став прозірчасто-синій, а над головою розгорнулося бузкове тремтливе небо, яке готувалося впасти на голови всім живим і, з'єднавши бузкові площини із площинами синіми, народити ніч. Я йшов обережно, наче крадучись, готовий щохвилини пришвидшити крок, – не хотів, щоб мене хтось перестрівав із знайомих. Сьогодні бажав набутись сам, непомітно прослизнути в свою кімнату і вже там розмірковувати про все, що сталося, а може, просто покупатись у солодких хвилях, якими мене обдаровано. Хотів бути задоволений і щасливий, бо, відколи знаю себе, не відав таких почуттів і такого піднесення. Здається, не так багато часу минуло відтоді, коли я вирушив із Києва до Житомира, а скільки всього сталося? Коли б під цю хвилю зустрів я себе самого, отого холоднозорого молодика, від якого всі сахалися, відчув би те, що до мене відчували інші люди: обридження і острах. Зараз же я був добрий, благий, розмлоєний, щасливий – не мав діла ні до кого у світі, бо збагнув не таку вже й малу істину: жити у світі і зі світом ліпше, ніж залишатися його холодним спостерігачем. Усе менше й менше користуюся я даром роздвоєння, все рідше й неохочіше відпускає од себе моє видиме невидиму частину єства; більше того, в цей чудовий, синьо-бузковий вечір я пізнав ще одне: саме тепер починаю ставати по-справжньому цілісним. Раніше я цілісністю тільки хвалився, а зараз починаю нею жити – оця моя нехіть до роздвоєння і є ознакою того. Ні, не був я такий засліплений, щоб не бачити: Софія просто поспішає вийти заміж, а її матінка прагне якнайшвидше ту дочку випхати з дому; я знав, що не для мене той затишний дімець, та й не вмістив би він дві родини. Я таки ніколи в ньому не поселюся, і мене, може, як і всіх, чекає з'їдливе й монотонне сімейне життя. Здається, й наречена моя тільки вдає із себе янгола, насправді ж характер має твердий і невдовзі спробує, як і всі жінки, сісти мені на карк, щоб перетворити мене у слухняного прислужника, – все це я розумів, бачив, але не хотів сприймати. Не міг думати про завтрашній день, бувши так наповнений днем сьогоднішнім. Скільки є його в світі – щастя, думав я, а коли воно посилається, треба його випити без острашок і застережень. Треба наковтатися його спраглими вустами, бо за день-два стане воно неістотним і невловимим. Знову вдарить, як мороз на квіти, холодний та жорстокий будень, отож хотів самооблуди, й мав її, і втішався з неї, напивався, похлинаючись. Хотів марити юним дівочим тілом і горіти коханням до прекрасної істоти, хотів відчувати вічно загадкову таємницю жінки, вдихати в себе її запах, вражатися. Одне слово, хотів жити для себе, а світ, який колотиться навколо, хай відступить і не чіпає мене, хай поколотиться трохи без мене – холоднооких молодиків у ньому вдосталь. Коли все буде гаразд, коли нарешті осягну те, чого прагну, поставлю у цій своїй книзі останню крапку, й ніколи більше моя рука не потягнеться до пера: відтепер я мрію влаштувати власне гніздо, відтак матиму потребу огородити його й тішитись у затишку. Хто зна, можливо, я хочу перетворитись із persona grata в людину елементарну, яка живе й бореться за своє існування, радіє, коли їй радісно, і сумує, коли б'ють її невдачі. Хочу пити життя, щоб не прогавити в ньому ані хвилини – воно не тільки чорне чи сіре. Воно різноманітне і різнояке, все залежить тільки від окулярів, які накладаємо на очі. Зараз на очах у мене рожеві окуляри, і я радий з того, хочеться навіть підскакувати й безглуздо всміхатися, я навіть чуда особливого прагну – нехай, наприклад, це чудо буде жінкою. Воно і в цю мить з'являється до мене і живе в мені, і я знову стаю в подвійній іпостасі, розділений на єство жіноче й чоловіче в собі, єднаю їх, як щось воістину сокровенне, готовий засліпитись і захмеліти – хочу такого з'єднання, і всі остудні міркування вириваються з мене, як пара з рота. Починаю закипати зсередини, я сліпий, бо не бачу навколо ні людей, ні вулиць, вони мені під ту хвилю й непотрібні, адже існує вищий сакрамент, якого я готовий доступитися – великий сакрамент любові. «Ното sit homini deus», –