Читати книгу - "Темна вежа. Темна вежа VII"

— Довго туди звідси йти?

Джо заплющив сліпе око і став подумки рахувати. Рахував недовго, проте Сюзанні й Роланду здалося, що минула ледь не ціла вічність. Надворі розгулявся вітер. Заіржала кобила, ніби протестуючи проти виття віхоли. Сніжинки за замерзлими шибками вже вихилялися й танцювали на вітрі.

— Що ж, — нарешті промовив Джо, — іти вам тепер схилом, і Заїка Білл розчистив дорогу аж до самого кінця; а що цій старій бляшанці ще робити зі своїм вільним часом? Звісно, вам доведеться перечекати, поки вляжеться ця північно-східна сніговійниця…

— Скільки нам іти? — перебив Роланд.

— Кортить уже туди потрапити, га? Бачу, що кортить, та воно й не дивно. Аж із самого Серединного світу сюди далеко добиратися. Аж подумати страшно, яка далечінь. Я б сказав, що з Білих Земель ви будете вибиратися днів зо шість, може, сім…

— А ви називаєте ці землі Емпатикою? — запитала Сюзанна.

Він кліпнув очима й спантеличено позирнув на неї.

— Ні, мем… ніколи не чув, щоб ці краї називали якось інакше, крім як Білі Землі.

Подив був удаваний — Сюзанна в цьому майже не сумнівалася. Старий Джо Коллінз, веселий, як Санта-Клаус, щойно їй збрехав. Розібратися, в чому річ, вона не могла, та продовжити свій допит не встигла — її різко обірвав Роланд.

— Облиш це поки що, добре? Облиш, заради твого батька.

— Так, Роланде, — несміливо промовила вона. — Авжеж.

Роланд, не опускаючи Сюзанну на підлогу, повернувся знову до Джо.

— Гадаю, дев’ять днів у вас похід забере, — чухаючи підборіддя, сказав Джо, — бо дорога може бути слизька, а надто після того, як Білл утрамбовує сніг. Але змусити його, щоб перестав це робити, і думати годі. Він якісь свої накази виконує. Своє програмування, як він каже. — Старий побачив, що Роланд хоче заговорити, й підняв руку. — Ні-ні, я патякаю не тому, що хочу вас розсердити, сер чи сей, не знаю, як вас краще називати. Просто я скучив за товариством. Отож, коли підійдете до краю сніжного царства, то попереду ще буде днів десять-двадцять пішки. Але йти геть не обов’язково, хіба що вам дуже хочеться. Там є ще один ангар «Позитроніки», а в ньому повно різного транспорту на колесах. Ці машинки схожі на гольф-мобілі. Природно, батарейки в них уже давно сіли, але там також є генератор, «Хонда», точнісінько такий, як у мене, і востаннє, коли я там був, він ще працював. Білл старається, щоб усе було на ходу. Якщо зможете зарядити котрийсь із тих автомобільчиків, то заощадите собі час, бо їхати доведеться чотири дні щонайбільше. Я так собі думаю: якщо полічити, скільки забере вся дорога, то дев’ятнадцять днів набереться. А як останній відрізок зможете проїхати на тій дзижчалці… це я їх так називаю — дзижчалки, — бо вони дзижчать, коли їдуть… то днів із десять. Чи, може, одинадцять.

У кімнаті запала тиша. Вітер шпурнув снігом об стіну котеджу, і Сюзанна знову зауважила про себе, наскільки його виття нагадує людський плач. Слуховий обман, не інакше.

— Менш ніж три тижні, навіть якщо доведеться йти пішки, — сказав Роланд. Він простягнув руку до полароїдної фотографії Вежі з темного каменю, яка височіла на тлі заходу сонця, але не торкнувся. Неначе, як здалося Сюзанні, боявся до неї доторкнутись. — Після всіх цих років і всіх пройдених миль.

«Не кажучи вже про галони пролитої крові», — подумала Сюзанна, але вголос би цього не сказала, навіть якби вони зі стрільцем були самі. Казати щось не було потреби: він і сам знав, скільки крові пролилося. Але щось тут було не так. Не так чи відверто дивно. І стрілець, здавалося, цього не помічав.

Співчуття полягало в тому, щоб поважати почуття інших. А співпереживання, емпатія, — в тому, щоб ці почуття розділяти. Навіщо людям називати якусь землю Емпатикою?

І навіщо цьому приємному старенькому про це брехати?

— Розкажи мені дещо, Джо Коллінз, — попрохав Роланд.

— Добре, стрільцю, якщо зможу.

— Ти був аж під самою Вежею? Торкався рукою до її каменю?

Старий так подивився на Роланда, наче вирішив, що той з нього глузує. А коли зрозумів, що це не так, на його обличчі з’явився непідробний вираз жаху.

— Ні, — сказав він, і вперше за весь час Сюзанна почула в його голосі суто американські нотки. — Я наважився підійти лише на відстань, з якої зробив цього знімка. Це десь так двісті-двісті п’ятдесят ярдів. Як сказав би робот, п’ятсот дуг колеса.

Роланд кивнув.

— А чому ні?

— Побоявся, що як підійду ближче — вона мене вб’є, а зупинитись я не зможу. Голоси тягнутимуть мене далі. Я тоді так подумав і зараз вважаю так само.

Сім

Після вечері (найсмачнішої відтоді, як Сюзанну викрали до цього світу, а може, й найкращої за все її життя) болячка у неї на обличчі прорвалася. Винен у цьому, в принципі, був Джо Коллінз, проте навіть згодом, коли їм уже було що закинути єдиному мешканцеві провулка Дивака, вона не образилася на нього за це. У чому-чому, а в такому він точно не хотів би бути звинуваченим.

Джо подав на стіл курку, засмажену якраз у міру й після всієї тієї оленини особливо смачну. До неї запропонував товчену картоплю з підливкою, журавлинне желе, нарізане на товсті кавалки, зелений горошок («Лише консервований, кажу вибачте», — бідкався він) і таріль з маленькою вареною цибулькою, що плавала в солодкому молоці, розчиненому з порошку. Також був еґноґ. Роланд і Сюзанна вицмулили його жадібно, як діти, хоча від «краплинки рому» відмовилися. Юк повечеряв теж: для нього Джо поставив на підлогу біля плити тарілку з курятиною і картоплею. Швиденько з усім упоравшись, пухнастик ліг біля дверей між кухнею і вітальнею, що водночас правила за їдальню. Він облизувався, щоб жодна краплина підливки з печінкою не лишилася на вусах, і, нашорошивши вуха, спостерігав за г’юмами.

— Солодке в мене вже не влізе, навіть не пропонуйте, — сказала Сюзанна, коли вдруге спустошила тарілку і вимочила залишки підливки хлібом. — Я навіть не впевнена, що зможу злізти зі стільця.

— Ну нічого, — сказав Джо, але помітно було, що засмутився, — може, згодом. У мене є шоколадний пудинг та пиріг-іриска.

Роланд підніс серветку до рота, щоб притлумити відрижку.

— А я б покуштував і того, і того.

— Ну, якщо вже так, тоді я, мабуть, теж не відмовлюся, — кивнула Сюзанна. Зрештою, скільки тисяч років минуло, відколи вона їла іриску?

Коли з пудингом було покінчено, Сюзанна запропонувала допомогти