Читати книгу - "Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу"

— Та не може такого бути!

— Може. Ще віскі! — кричить він офіціанту. — Або ось заворушення на свердловині. Чергові провокатори підбурюють людей. Щоб викликати сотню козаків, треба платити по червінцю за кожну шаблю начальнику Грозненської команди. Великі гроші, то краще я заплачу бандитам.

— За що?

— А щоб убили агітаторів. Вихопили з натовпу кількох головних і вбили. Інші притихнуть і завтра вже працюватимуть. Бандити всім потрібні. І спочатку здається, що з ними краще, аніж без них. Але це маячня, бо настає час, і бандити виходять з-під контролю, починають тягнути гроші з тебе ні за що! І ніхто не допоможе!

— Може, до армії треба звернутися?

— Армія у зносинах із бандитами, так само, як і поліція.

— Та ви що! Не може бути!

— Офіцери збувають зброю, продають заручників. Солдати раді підказати, кого б можна викрасти. Я спочатку був дурний і найняв кількох солдат в охорону, а вони здали мене бандитам Довелося платити викуп, я ледь не збанкрутував у перший же свій рік тут. А я ж не якийсь дурень. Я робив бізнес у Мексиці! Сучій країні, як я думав, найгіршій у світі! Там я втратив дружину! Бандити напали на концесію, три десятки зарізяк, з кременевими рушницями! Я пристрелив чотирьох, інші втекли. А потім вичекали, поки я поїду в місто, і знову напали. Вбили мою дружину! Ви знаєте, що таке втратити дружину? — питає Стерлінг і навряд чи очікує на відповідь. А потім дивується, бо я плачу. Щиросердно і багатослізно.

— Що?

— Мою жінку теж убили. Теж бандити. Я знаю, що це таке, — я ледь промовляю це тремтячим голосом і ридаю, бо згадав Ізабеллу.

— Два віскі! — кричить Стерлінг. Він уже добряче п’яний, а ще ж день. — У тебе вбили дружину?

Я лише киваю. І плачу. Якесь розслаблення тралилося, що плакав би і плакав.

— А діти у вас були?

— Донька, Моніка, — кажу я.

— В мене теж донька! Джесіка! Я ж поїхав сюди тільки заради неї! Я міг би залишитися в Англії, але я вмів тільки добувати нафту. Треба було заробляти, не докером же мені найматися. До Мексики я не міг повертатися, я її зненавидів. Почув про нафту в Росії. В Баку щоб почати справу, треба було мати багато грошей, а у Грозному все було дешево. І я осів тут! Розбагатів, відсилав їй гроші, вона жила в хорошому пансіоні біля Портсмута, а потім я не витримав і перевіз її сюди. Це ж моє дитя, я не міг без неї, розумієш?

— Розумію. Теж хочу покинути колись усі справи, щоб бути постійно з Монікою.

— А я мусив усе продати та поїхати до Англії, а не тягнути Джесі в ці кляті краї. Але я бачив, що нафта дорожчає, її необхідно все більше. Мої свердловини додавали в ціні щомісяця! І я вирішив почекати! Жадібний дурень!

— І що сталося? — питаю я, бо голос його аж бринить від болю та відчаю.

— Нічого. Нічого, — він наче схаменувся і зупинився. — Тепер я забираюся звідси, від цих дикунів, від бандитів і хабарів. І ти їдь звідси, тут ніколи не буде нормального бізнесу, ніколи! Давай! — він цокає мій келих своїм і п’є. Великі ковтки. Дістає сигару, запалює. Коли я бачу, що до готелю зайшов той козак-тлумач, якого я зустрічав на посту перед містом. Козак когось видивляється. Потім бачить Стерлінга і біжить до нього. Помічає і мене, зупиняється, підозріло дивиться. Я махаю йому рукою, він тупцює, але таки наважується підійти.

— Пане Стерлінгу, мені треба поговорити.

— Це ти? — англієць аж підхоплюється, хапає козака за руку й відводить у куток. Козак щось говорить, Стерлінг крутить головою, розводить руками. Козак проводить великим пальцем по шиї, Стерлінг хапає його за шию і ледь не придушує. Козак вихоплює якийсь папірець і пхає англійцю. Той умить забуває про співрозмовника, хапає папірець так ніжно, наче катеринку, розгортає і читає. Потім притискає до серця, наче щось найдорожче на світі. Хапає козака за барки. Щось каже і киває головою. Відпускає. Козак біжить геть. А Стерлінг поспішає до сходів. Я за ним. Як я й думав, він стукає у двері Івановою номера.

— Це Стерлінг, відчиніть!

— Що сталося?

— Поїхали, я покажу вам завод!

— Для чого?

— Щоб ви погодилися на мою ціну!

— Ні за що!

— Ну, добре, просто подивіться і скажете тоді своє останнє слово! — кричить Стерлінг.

— Я вже сказав його.

А цей Іван уміє торгуватися, мабуть, у батька пішов.

— Поїхали на завод і там закінчимо з цим!

— Може, тоді краще до нотаріуса?.

— Ні, спочатку на завод, я хочу, щоб ви оцінили масштаб будівництва!

— Що ж, на завод, так на завод. Зараз ми спустимося.

— Чекаю на вході! — Стерлінг побіг так швидко, що я ледве встиг сховатися. Пропустив його, а потім побіг до Івановою номера. Постукав.

— Що ще? — спитав молодший Харитоненко.

— Треба поговорити, — сказав я.

— Що? — заверещав він, упізнавши мій голос, відчинив двері. — Ви тут? Я ж сказав батькові, щоб він відіслав вас!

— Іване Павловичу, будь ласка, не їдьте зараз зі Стерлінгом.

— Ти мені вказувати будеш, смерде!

— Це небезпечно, в нього якісь темні справи з бандитами.

— Не вчи мене!

— Я відповідаю перед вашим батьком за вашу безпеку.

— Холоп! — він дає мені замашного ляпаса! — Не лізь не в свою справу! Я сам собі дам раду! Зрозумів? Клоун дешевий! Ти думаєш, що як побрехеньки про тебе друкують у копійчаних журналах, то ти і справді герой? Тільки ти ніхто! Дурнувата вигадка голозадого графа, який створив тебе! То знай своє місце, клоуне! Пішов звідси!

Він кричить, а я стою скам’янілий. Бо ось так ляпаса давно вже мені не давали. Відчуваю холод у серці. Холод гніву, лід помсти. Скрутити, голову цьому дурнику, наче курчаті. Я стискую кулаки. Не треба підкорятися гніву. І я обіцяв Павлу Івановичу.

— Я прошу, не їдьте, це небезпечно... — бубоню я.

— Не тобі мені вказувати, смерде!

— Бандити...

— Я не боюся бандитів! І я не дозволю якомусь