Читати книгу - "I прокинеться Левіафан, Джеймс С. А. Корі"

— Тоді чому?

Міллер відсьорбнув іще кави і поставив горнятко. Підняв руку

до голови, зняв капелюха і кинув його на сусіднє крісло.

Відхилився назад на спинку.

— Йому все зійшло б із рук.

— Перепрошую? — здивувався Голден. — Ти проспав його

зізнання в усьому?

— То не зізнання було. Вихваляння. Ось що це було. Він був

невразливий і розумів це. Надто багато грошей. Надто багато

влади.

— Бридня. Нікому не сходить з рук убивство півтора мільйона.

— Людям усе постійно сходить з рук. Руки по лікоть у крові, але

щось стає на заваді. Докази. Політика. У мене якийсь час була

напарниця на прізвище Масс. Коли Земля здала Цереру...

— Припини! Мені байдуже, що там сталося. З мене досить

твоїх просторікувань про те, як життя копа зробило тебе

мудрішим і здатним бачити всю глибинну правду про людство.

Усе, що бачу я, — це те, що воно тебе зламало. Погоджуєшся?

— Так, погоджуюся.

— Дрезден і його протогенівські посіпаки вважали, що мають

право вибирати, кому жити, а кому померти. Нічого не нагадує?

Тільки не треба запевняти, що цього разу все по-іншому, бо всі

так кажуть, кожного разу. І кожного разу все те саме.

— Це була не помста, — трохи гарячково заперечив Міллер.

— Та невже? Це не через ту дівчину в готелі? Джулі Мао?

— Спіймати його — так. Убивати...

Міллер зітхнув та кивнув сам собі, тоді підвівся й відчинив

двері. Зупинився у проймі, розвернувся і спрямував на Голдена

сповнений болю погляд.

— Він майже переконав нас, — пояснив Міллер. — Оця вся

штука про підкорення зірок і захист від ворогів, які вистрелили

в Землю тим вірусом... Я почав думати, що, можливо, йому це

зійде з рук. Що, можливо, події набули надто широкого розмаху, аби судити, хто тут правий, а хто винуватий. Ні, він мене не

переконав. Але змусив задуматися, що, можливо... Розумієш?

Можливо...

— І за це ти його вбив.

— Саме так.

Голден зітхнув і притулився до стіни коло дверей, склавши

руки на грудях.

— Еймос каже, що ти праведник, — мовив Міллер. — Чув про

таке?

— Еймос вважає себе поганцем, бо деяких минулих вчинків

соромиться. Він не сповна собі довіряє, але йому не все одно —

і тому знаю, що він не поганець.

— Ага... — почав Міллер, але Голден знов урвав його:

— Він зазирає всередину до самого себе, бачить заплямоване

сумління і хоче очиститися. А ти? Ти просто стенаєш плечима.

— Дрезден був...

— Справа не в Дрездені. Справа у тобі. Я не можу тобі довіряти, коли ти поряд із небайдужими мені людьми.

Голден витріщався на Міллера, очікуючи на відповідь, але

колишній коп сумно кивнув, надів капелюха і почимчикував

геть плавно вигнутим коридором. Не обертаючись.

Голден повернувся всередину і спробував розслабитися — але

натомість лише бентежився і нервувався. Він ніколи не

вибрався б із Ероса без допомоги Міллера. Очевидна річ: щось

неправильне було в тому, щоб отак безцеремонно його

витурити. Щось незавершене.

Направду, Голденова потилиця бралася сиротами щоразу, коли Міллер з’являвся десь поруч. Колишній коп був наче

непередбачува ний собака, який може лизнути тобі долоню, а може і вкусити за ногу.

Голден хотів подзвонити Фредові та попередити його.

Натомість подзвонив Наомі.

— Привіт! — відповіла вона після другого гудка. На задньому

плані чулася нестримна барна гулянка, підігріта алкогольним

шалом.

— Наомі... — почав він і задумався, підшуковуючи

виправдання для дзвінка. Не знайшовши, зізнався: — Щойно

приходив Міллер.

— Так, він і мене з Еймосом недавно перестрів. Чого хотів?

— Не знаю, — зітхнув Голден. — Попрощатися, напевно.

— Що ти зараз робиш? Хочеш підійти сюди?

— Так. Так, хочу.

* * *

у професійно ввічливого офіціанта, усвідомив, що саме тут

Наомі співала пояс-панківську пісню в караоке — здавалося, це

було кілька століть тому.