Читати книгу - "Мандри убивці, Робін Хобб"

— Так, — лагідно відповів він. — А коли ми закінчимо, обіцяю, що так буде і з тобою.

Три жінки, виключені з розмови, стояли, грізно на нас поглядаючи. Побачивши на обличчі Старлінг обурення, у Кеттл — докір, у Кеттрікен — роздратування, я зненацька теж усміхнувся. Слідом за мною захихотів Блазень. Попри всі старання, ми не зуміли достеменно пояснити їм, що трапилося. А все-таки згаяли чимало часу, намагаючись це зробити.

Кеттрікен витягла обидві карти та почала переглядати їх. Кеттл наполягла, що піде зі мною, коли я зі своєю картою подався до центральної колони, аби порівняти нанесені на неї ієрогліфи із зображеними на моїй карті. Вони мали кілька спільних знаків, але єдиним, який Кеттрікен розпізнала, був той, що його вона назвала раніше. Камінь. Коли я не­охоче запропонував, що спробую дізнатися, куди ця колона може мене перенести, як це зробила її попередниця, Кеттрікен рішуче мені заборонила. Сором зізнатися, та я відчув через це велике полегшення.

— Ми разом це розпочали. І я маю намір, щоб разом це й закінчили, — похмуро сказала вона.

Я знав: вона підозрює, наче ми з Блазнем щось від неї приховуємо.

— То що ж ви пропонуєте? — слухняно спитав я.

— Те, що пропонувала й раніше. Рушимо цією старою дорогою, яка пробігає між деревами. Вона, здається, пасує до зображеного тут шляху. Дійдемо до її кінця не пізніше, ніж за два денні переходи. Особливо якщо рушимо негайно.

І, нічого більше не кажучи, підвелася та клацнула джеппові. Проводир миттю з’явився, а за ним вервечкою вишикувалися інші. Я дивився, як Кеттрікен, рівно й широко ступаючи, повела їх тінистою дорогою.

— Ану пішли, обидва! — гарикнула Кеттл до нас із Блазнем. Змахнула костуром.

Я майже повірив, що вона хотіла б підігнати нас ним, наче заблуканих овець. Та ми слухняно зайняли своє місце за джеппами, залишивши Старлінг і Кеттл як задню сторожу.

Того вечора ми з Блазнем покинули затишний намет і пі­шли з Нічнооким. Що Кеттл, що Кеттрікен сумнівалися, чи це розумно, та я запевнив: буду вкрай обережним. Блазень пообіцяв не спускати з мене погляду. Кеттл закотила очі, але нічого не сказала. Здається, нас обох досі підозрювали в ідіотизмі, та однаково дозволили нам піти. Старлінг мовчки дулася, втім, оскільки ми останнім часом не розмовляли, я вирішив, що її образа викликана чимось іншим. Коли ми йшли від вогнища, Кеттрікен тихо промовила:

— Стережи їх, вовчику!

Нічноокий відповів їй, метельнувши хвостом.

Він швидко відвів нас із трав’янистої дороги на зарослі лісом схили. Ми пішли вниз, далі й далі під покрив дерев. Минали дубові гаї та розлогі луги між ними. Я бачив сліди кабанів, та, на моє полегшення, не зустріли жодного. Натомість вовк піймав і вбив двох кроликів. Ласкаво дозволив мені нести їх для нього. Повертаючись до табору окружною дорогою, ми натрапили на струмок. Вода в ньому була крижаною й солодкою, а один його берег густо заріс водяною хріницею. Ми з Блазнем розважалися, ловлячи рибу, аж доки руки нам не закоцюбли від холодної води. Коли я витягав останню рибину, вона шмагнула хвостом, обхлюпавши захопленого вовка. Він відскочив від неї та докірливо на мене гарикнув. Блазень жартома набрав води у жменю і хлюпнув на нього ще раз. Нічноокий підплигнув, широко роззявивши пащу. За мить ми всі троє розв’язали водну баталію, але я єдиний шубовснув у струмок, коли вовк стрибнув на мене. Блазень і вовк від усього серця реготали, коли я, промоклий і замерзлий, вибрався з води. Я теж сміявся. Не міг згадати, коли востаннє просто голосно сміявся з такої простої причини. До табору ми повернулися пізно, але зі свіжим м’ясом, рибою і хріницею для всіх.

Перед наметом горів маленький гостинний вогник. Кеттл зі Старлінг наварили вже вівсянки нам на вечерю, але стара добровільно зголосилася зайнятися ще й свіжопринесеною здобиччю. Доки вона куховарила, Старлінг пильно на мене дивилася, аж доки я не зажадав:

— Що?

— Як це ви так промокли? — спитала вона.

— О. Над струмком, де ловили рибу. Нічноокий штовхнув мене у воду. — Я мимохідь піддав йому коліном дорогою до намету. Він вдав, що хоче перекусити мені ногу.

— І Блазня теж упала?

— Ми похлюпалися водою, — неохоче зізнався я.

Усміхнувся їй, але менестрелька не відповіла мені усмішкою. Натомість злегка пирхнула, наче з погордою. Я знизав плечима і ввійшов до намету. Кеттрікен глянула на мене з-над карти, проте нічого не сказала. Я обнишпорив свої клунки і знайшов одежу, принаймні суху, якщо й не чисту. Королева сиділа спиною до мене, тож я поквапом перевдягнувся. Ми вже звикли забезпечувати одне одному приватність, не звертаючи уваги на такі речі.

— Фітце Чівелрі, — зненацька сказала вона голосом, що вимагав моєї уваги. Я натягнув через голову сорочку, застебнув її.

— Так, моя королево? — Я підійшов до неї та став навколішки. Думав, що вона хоче, аби ми разом оглянули карту. Натомість Кеттрікен її відклала, повернулася й глянула своїми блакитними очима прямо на мене.

— Ми — маленький загін, усі залежимо одне від одного, — несподівано промовила вона. — Будь-яка незгода всередині нашої групи на руку ворогові.

Я чекав, але вона нічого більше не сказала.

— Не розумію, чого ви це мені кажете, — смиренно озвався я нарешті.

Кеттрікен зітхнула, хитнула головою.

— Цього я й боялася. Може, нароблю більше шкоди, ніж користі, сказавши це все. Старлінг страждає через твою прив’я­заність до Блазня.

Мені відібрало мову. Кеттрікен прошила мене смутним поглядом, тоді знову відвернулася.

— Вона вважає, що Блазень — жінка і що цього вечора у вас із нею було любовне побачення. Старлінг засмучена, що ти так її зневажаєш.

Я повернув собі здатність говорити.

— Міледі королево, я не зневажаю майстриню Старлінг. — Обурення змусило мене промовляти офіційно. — Правду кажучи, це вона мене уникала і звела між нами стіну, відколи довідалася, що я віттер і підтримую зв’язок із вовком. Шануючи її бажання, я не набивався їй із дружбою. А стосовно її слів про Блазня, то ви, безперечно, мусите вважати їх настільки ж смішними, якими вони здаються мені.

— Мушу? — м’яко спитала Кеттрікен. — Одне я можу сказати напевно. Знаю, що Блазень дуже відрізняється від решти чоловіків.

— Важко з цим не погодитися, — тихо промовив я. — Він дуже відрізняється від решти людей, яких я знаю.

— А можеш бути з нею привітнішим, Фітце Чівелрі? — раптом спалахнула Кеттрікен. — Не прошу, щоб ти за нею упадав, не давай їй тільки приводу для ревнощів.

Я стиснув губи, стримав почуття і змусив себе чемно відповісти:

— Моя королево, я можу запропонувати їй свою дружбу, як робив це завжди. Останнім часом вона давала мені небагато підстав вважати, що їй це потрібне. Вже не кажучи про щось більше. Та, якщо на те пішло, я не зневажаю ні її, ні жодну іншу жінку. Я вже віддав своє серце. Казати, наче я зневажаю Старлінг, — однаково що запевняти, наче ви зневажаєте мене, бо ваше серце належить мілордові Веріті.

Кеттрікен кинула мені чудний погляд. Якусь мить здавалася здивованою і зніяковілою. Тоді глянула вниз, на карту,