Читати книгу - "Присмак волі"

великими зеленими очима і рожевими вустами, була схожа і водночас не схожа на ту молоду дівчину, яку Андрій привів до батьківської хати. Материнство пішло Даринці на користь. Це помічала свекруха і з тривогою чекала зими, чекала повернення Андрія до рідної домівки, до красуні дружини.

Ось Даринка своїм вуркотливим голосочком звернулася до Миколки і стала міркувати, як усадовити в санчата, щоб дитині не було холодно. Потім взялася за мотузку і потягла санчата за собою. Діти підштовхнули їх іззаду і допомогли Даринці вибратися на вулицю. Навіть тягнучи санчата, Даринка впевнено тримала поставу, і свекруха з якоюсь любов’ю та тривогою спостерігала за жіночою красою, яка так вабила чоловіків. Вийшовши за ворота, Тетяна довго спостерігала за невісткою, думаючи якусь свою материнську думу.

Даринка із синочком по затверділому скриплячому сніжку швидко дісталися до хати Дубовиків. Тільки загавкав пес Дунай, як на порозі з’явився напівроздягнений господар. Допоміг підняти Миколку із санчат, запросив гостей до хати. Услід за господарем Даринка зайшла до світлиці, в якій уже гостювала сім’я коваля Петра, і її радо зустріли присутні. Орися допомогла роздягнути Миколку і, коли той вчепився в полу материного кожушка, сміючись, взяла його на руки, даючи Даринці час роздягтися.

Гостя протягнула подарунок і намовила гарні слова маленькій донечці Орисі та Тимоша, яка спала у колисанці за ширмою. Батьки дозволили поглянути на малу.

Миколка хотів, щоб і йому дозволили підійти до Настусі. Він уважно подивився на дівчинку і потягнувся до неї, але Даринка не дозволила, аби не розбудити дитину. Тримаючи на руках Миколку, вона підсіла до гурту, і Орися, яка також давно не зустрічалася з подругою, глянувши на Даринку, весело промовила:

— Ти стала такою ладною, що й очей не відведеш!..

Даринка сумовито посміхнулася і зауважила:

— Поки що нікому милуватися мною... Чекаємо Різдва, і тоді, можливо, повернеться наш татко... Так, синку? — і поцілувала малого.

Нарешті Миколка звик до незнайомих людей і напросився гуляти по долівці, де інші діти бавилися саморобними ляльками, кониками та шаблями. Було про що поговорити подругам, і вони не замовкали, розповідаючи одна одній про життя-буття та про своїх маленьких дітей.

Троє молодиць вели розмову, присівши разом на краю стола, а Тиміш із ковалем Петром у цей час обговорювали події останніх місяців, що трапилися в Україні та в Речі Посполитій. Хлопці були стурбовані, побоювались, що повернуться старі порядки і знову вони будуть безправними на своїй землі. Боялися й помсти, від якої можуть постраждати їхні родини. Тиміш Дубовик уже давно знав, що гетьман повернув панські маєтності і тепер можуть повернутися старі часи. Вони стали звикати до вільного господарювання, та й землю панську вже поділили між родинами. «За що ж Андрій пішов воювати?» — не раз запитував себе Тиміш і не знаходив відповіді. Коваль Петро розсудливо промовляв:

— Десь водить доля нашого козака... Андрій ішов на бій із татарами, а воно он як повернуло...

Нарешті всі задовольнилися спілкуванням, і Даринка стала збиратися до своєї домівки. Проводжати їх із синочком вийшли всі, малі й дорослі. Миколка задоволено махав усім ручкою, а Даринка, обнявши всіх по черзі, заспішила додому, боячись, що темрява застане їх у дорозі.

Роз’ятрилося серце розмовами та згадками про Андрія. Даринка сьогодні довго не могла заснути, але й не помітила, як легкою хвилею огорнув сон і вона опинилася в його міцних тенетах...

Даринка дивувалася уві сні, що кудись поділася зима. По небу пливли хмари, але вони змінювали колір: ставали білими, а потім знову темними, з блискавицею. Нарешті виглянуло якесь незвичне сонце. Воно світило, але тепла не відчувалося. Удвох із Миколкою, який став дорослішим, вибігли на луг, що відділяв від домівки заплаву річечки, і стали на ньому бавитись, бігаючи босими ногами по траві, на якій іще була густа роса. Весело щебетали пташки, і тут вдалині з’явився вершник, який скакав до них, але не наближався. Миколка також це побачив і зупинився, показуючи пальчиком у його бік.

Даринці хотілося бігти назустріч цьому вершнику, але Миколка міцно стискав її руку, не відпускав. Так і стояли на місці, не могли зрушити. Ось вершник став наближатися, але обличчя його неможливо було впізнати. Він став щось кричати їм, і, коли наблизився, Даринка здивовано впізнала в ньому свекра Федора, який, стримуючи коня, щоб не наскочити на них обох, проскакав поруч і понісся далі, не спиняючись.

Вона стривожено взяла Миколку на руки і поспішила до своєї домівки. Синок пручався у неї на руках і вже дорослим голосом умовляв опустити його на землю. Домівка чомусь ледве-ледве виднілася далеко на обрії, і Даринка зрозуміла, що у неї не стане сили добігти туди з майже дорослим сином на руках. Стало лячно від цього, відчувала, що сили полишають її. І раптом побачила себе наче збоку: це вона у якомусь лахмітті біжить з дорослим Миколкою на руках.

Раптом синочок закричав: «Тато! Тато!» Вона зупинилася і, озирнувшись, побачила вправного вершника, а кінь під ним був немовби Орлик. Він не скакав, а неначе летів, а позаду нього — якийсь інший вершник, що тримав у руках розвернуту хоругву, яка тріпотіла на вітрі. Даринка присіла і чекала наближення вершників. Та Миколка вже побіг назустріч першому вершнику, викрикуючи: «Тато! Тато приїхав!»

Рано прокинувшись, Даринка не поспішала підніматися з ліжка. Лежала з розплющеними очима, пригадуючи дивовижний та моторошний сон. Серце підказувало, що її коханому нелегко вибратися з якоїсь скрути, та потроху хвилювання зникало, коли пригадувала Миколчині слова: «Тато приїхав...» Даринка стала збиратися господарювати, відчуваючи душею Андрієве повернення.

Під горою, під Калитвою