Читати книгу - "Марш Радецького та інші романи"

Звідкілясь ішла моя матуся, на сходах уже лунко стукав її ціпок. Вона вважала, що їй личить щодня точно о п’ятій годині з’являтися в нашій кімнаті. Досі жоден із наших пансіонерів не заплатив ще ні копійки. Одного разу Хойницький, іншим разом Сечені несміливо попрохали рахунок. Матінка їм на це відповіла, що рахунки складає придверник. Але це було не так. Насправді це ставилося за обов’язок Елізабет. Вона брала гроші у одного, другого — собі до вподоби, і платила наші витрати — собі до вподоби. Дзвінки деренчали цілісінький день. Тепер у нас були дві покоївки. Мов прудкі білки металися вони вгору-вниз між усіма чотирма поверхами. У нашому кварталі в нас усюди був кредит. Матуся раділа дзвінкам, які вона ще могла чути, бучі, що її збивали наші гості, і кредиту, яким користувався наш будинок. Бідолашна стара жінка не знала, що це більше не її будинок. Вона досі вважала його своїм, бо в нашій кімнаті всі змовкали, коли вона входила до нас зі своїм білим волоссям і чорним ціпком. Сьогодні вона упізнала Йозефа Бранка, привітала і Манеса Райзіґера. Взагалі, відколи ми відкрили пансіон, вона стала товариською. Вона могла зустріти хлібом-сіллю і геть чужих людей. Хіба що дедалі стрімкіше глухнула, і здавалося, ніби це каліцтво поволі знищує і її розум, і аж ніяк не тому, що воно її мордувало, а тому, що вона вдавала, ніби воно ні на йоту їй не заважає, і відмовлялася його визнавати.

У квітні наступного року Елізабет народила дитину. Вона привела її на світ не в клініці. Моя мати просила, вимагала, наказувала, щоб вона народжувала вдома.

Я сотворив цю дитину, я випрошував її, вимагав, наказував. Елізабет хотіла її. У той час я любив Елізабет, а отже, ревнував. Я не міг — так я уявляв тоді — викинути або витравити з пам’яті Елізабет пані професорку Йоланту Сатмарі інакше, як сотворивши їй дитину: явне свідчення мого верховенства. Пані професорку Йоланту Сатмарі викинуто й забуто. Але і я, старий Тротта, був наполовину викинутий і позабутий.

Я був уже не Тротта, я був батьком мого сина. На хрестинах я назвав його Францом Йозефом Євгеном.

Мушу сказати: з тієї хвилини, як у мене народився син, я цілковито змінився. Хойницький і всі інші мої друзі, що жили в нас у пансіоні, чекали мене в моїй кімнаті на першому поверсі і так хвилювалися, наче їм самим належало стати батьками. Дитина з’явилася на світ десь о четвертій ранку. Мені повідомила про це матінка.

Це червонясте потворне створіння із завеликою головою й кінцівками, що нагадували плавці, було моїм сином. Істота, знай собі, репетувала. Я вмить перейнявся любов’ю до цієї істоти, створеної моїми поясницями, і не міг втриматися від нікчемної гордості, що породив сина, а не доньку. Я навіть нахилився до нього, щоб розгледіти його крихітний пісюнчик, схожий на маленьку червону кому. Жодних сумнівів: це був мій син. Жодних сумнівів: я був його батьком.

Відколи існує світ, у ньому жили вже мільйони і мільярди батьків. Я був одним із цих мільярдів. Проте тієї миті, коли мені дозволили взяти на руки мого сина, я відчув віддалений відблиск того незбагненно високого блаженства, яке, напевно, переповнювало Творця цього світу на шостий день, коли він уздрів, що його недосконале творіння таки завершено. Коли я тримав на руках це крихітне, крикливе, потворне і червонясте дитя, то чітко відчував, яка в мені заходить зміна. Яким би маленьким, потворним, червоним не був цей малюк у мене на руках, від нього йшла якась невимовна сила. Ще ж надто: у мене було таке відчуття, нібито в цьому м’якому жалюгідному тільці я зосередив усю свою силу і тримаю на руках себе самого і те краще, що в мені є.

Материнські почуття жінок не знають меж. Моя мати прийняла свого щойно народженого онука так, немов виносила його сама, і передала Елізабет усю свою нерозтрачену любов. Тільки тепер, коли Елізабет народила сина від мене, від моїх поясниць, стала вона її донькою. Насправді Елізабет завжди була для неї щонайбільше матір’ю її онука.

Здавалося, ніби матінка тільки й чекала цього онука для того, щоб приготуватися до смерті. Я дозволю собі сказати, що вона почала вмирати — повільно, як плинув час її життя. Якось по обіді вона не з’явилася за столом у нашій кімнаті на першому поверсі. Одна з двох наших покоївок повідомила, що матусі болить голова. Втім, насправді голова їй не боліла: з моєю матір’ю трапився удар. Правий бік у неї спаралізувало.

І ось вона стала для всіх нас на довгі роки улюбленим, віддано плеканим тягарем. Проте я й далі щодня радів, коли вранці заставав її живою. Це була стара жінка, як легко могла б вона померти!

Мого сина — її онука — приносили до неї щодня. Вона белькотала лише: «Маленький». Правий бік у неї був паралізований.

Матуся стала для мене віддано плеканим дорогим тягарем. За все своє життя я ще ніколи не відчував схильності до якого-небудь заняття, тепер у мене нарешті виявилось їх одразу два: я був сином, і я був батьком. Годинами сидів я біля матусі. Нам довелося найняти санітара — важила стара жінка чимало. Щодня доводилося відносити її до кімнати, до столу. Щоб усадовити її там, теж доводилося попітніти. Іноді матуся просила мене, щоб я повозив її в кріслі кімнатами. Вона хотіла бачити і чути. Відколи старенька захворіла, їй здавалося, що вона багато чого пропускає. Праве око у неї було напівзаплющене. Коли вона відкривала рот, здавалося, ніби його праву половину стискує залізний затискач. Втім, вона могла вимовляти лише окремі слова, здебільшого іменники. Часом скидалося на те, наче вона ревниво оберігає свій словниковий запас.

Покинувши матінку, я йшов у кімнату сина. Елізабет, яка в перші