Читати книгу - "Необхідні речі"

Норрісова потреба знайти Алана стала нагальнішою. Він вирішив, що краще податися до авто й спочатку знайти Генрі Пейтона – якщо там десь відбувається велика сутичка, це мало б бути неважко. Може, й Алан також там.

Він уже майже перетнув тротуар, коли спалах блискавки показав йому дві постаті, що дріботіли з-за рогу будівлі суду біля муніципалітету. Здавалося, вони націлені на яскраво-жовтий фургон теленовин. Стосовно одного він не був упевнений, але другу постать – тлусту й трішки кривоногу – сплутати з кимсь було б важко. То був Денфорт Кітон.

Норріс ступив два кроки праворуч й приклався спиною до цегляної стіни біля устя провулку. Він дістав свій табельний револьвер. Підняв його на рівні плечей, стволом націлившись у дощове небо, і надривно закричав:

– АНІ РУШ!

3

Поллі здала назад автомобілем по під’їзній доріжці, увімкнула лобові склоочисники й повернула ліворуч. До болю в долонях приєднався глибокий важкий вогонь у передпліччях, де на шкіру пролилася павуча брудота. Вона якось отруїла Поллі, і отрута, здавалося, повільно проникає вглиб тіла. Але часу цим перейматися не було.

Вона наближалася до знака «стоп» на перехресті Лорел і Мейн, коли вибухнув міст. Поллі відсахнулася від оглушливого пострілу і якийсь час очманіло спостерігала за яскравим згустком полум’я, що здійнявся над потоком Касл. На мить побачила краноподібний силует самого моста чорними кутами на тлі напруженого світла, а тоді його огорнув вогонь.

Вона повернула ліворуч на Мейн у напрямку «Необхідних речей».

4

Одного разу Алан Пенґборн призначив себе режисером домашніх фільмів – він і гадки не мав, скількох людей до сліз утомив смиканими відео, проєктованими на повішене у вітальні простирадло, на яких його діти в підгузках непевно пересувалися по кімнаті, Енні їх купала, відбувалися дні народження та сімейні прогулянки. На всіх цих відео люди махали руками й кривлялися в камеру. Таке враження, наче було якесь неписане правило: коли хтось націлює на тебе відеокамеру, мусиш помахати, скорчити гримасу або те й інше. Якщо ні, тебе можуть заарештувати за вмисну байдужість, що тягне за собою покарання до 10 років, які потрібно провести, переглядаючи нескінченні плівки зі СМИКАНИМИ домашніми відео.

П’ять років тому він переключився на відеокамеру, що була і дешевша, і простіша… і замість того щоб замахувати людей до нестями по десять-п’ятнадцять хвилин, що складало тривалість трьох-чотирьох котушок восьмиміліметрової плівки, їх можна було замахувати годинами, навіть не вставляючи свіжої касети.

Саме таку касету він витягнув з коробочки й подивився на неї. Жодних позначок не було. «Нормально, – подумав він. – Цілком нормально. Мені просто доведеться самотужки дізнатися, що на ній, так?» Рука потягнулася до кнопки «УВІМК» на відеопрогравачі… а тоді Алан завагався.

Суміш із облич Тодда, Шона і його дружини зненацька щезла. Натомість виникло пополотніле, шоковане обличчя Браяна Раска, яким він його бачив щойно сьогодні вдень.

«Ти маєш дуже нещасний вигляд, Браяне».

«Так, сер?»

«“Так, сер” означає, що ти нещасний?»

«Так, сер… і якщо ви натиснете ту кнопку, також будете нещасним. Він хоче, щоб ви це подивились, але не тому, що робить вам послугу. Містер Ґонт не робить послуг. Він хоче вас отруїти, оце й усе. Так, як отруїв усіх інших».

І все одно він мусить подивитися.

Пальці торкнулися кнопки, погладили гладеньку квадратну форму. Алан зупинився й роззирнувся. Так, Ґонт досі тут. Десь. Алан відчував його – масивна присутність, одночасно зловісна й оманлива. Він згадав записку, яку залишив містер Ґонт. «Знаю, що ви довго й марудно загадувалися, що ж трапилося під час останніх митей життя вашої дружини й молодшого сина…»

«Не робіть цього, шерифе, – прошепотів Браян Раск. Алан побачив його бліде, зболене передсамогубче обличчя, що гляділо на нього понад холодильником у кошику велосипеда, холодильником, наповненим бейсбольними картками. – Нехай минуле спить. Так буде краще. І він бреше, ви ЗНАЄТЕ, що бреше».

Так. Знає. Він це знає.

І все одно він мусить подивитися.

Палець Алана натиснув кнопку.

Одразу ж спалахнув маленький зелений індикатор «ЖИВЛЕННЯ». Відеопрогравач чудово працював, хоч і без електроенергії, як Алан і очікував. Він увімкнув прекрасний червоний «соні», і за мить яскраве біле сяйво «снігу» третього каналу залило його обличчя блідим світлом. Алан натиснув кнопку «ВІДКР», і касетотримач вискочив із програвача.

«Не робіть цього», – знову зашепотів Браян Раск, проте Алан не слухав. Він вставив касету, штовхнув тримач і прислухався до механічного клацання, з яким головки торкалися плівки. Після цього глибоко вдихнув і натиснув «ВІДТВ». Яскраво-білий «сніг» на екрані змінився гладенькою чорнотою. За секунду екран набув грифельної сірості, після чого спалахнула послідовність цифр: 8… 7… 6… 5… 4… 3… 2… 1… Х.

Тоді на екрані з’явився тряский кадр із сільською дорогою, знятий на ручну камеру. На передньому плані виднівся дорожній знак, трохи не у фокусі, але все одно читабельний. «117» було вказано на ньому, хоч Алан і не потребував цієї інформації. Він проїжджав тим відрізком безліч разів і добре його знав. Упізнав сосновий гай одразу за поворотом – у той гай «скаут» і врізався, зминаючись носом навколо найбільшого дерева, беручи його в зубчасті обійми.

Але дерева на цьому кадрі не мали й сліду аварії, хоча насправді шрами на них досі видніються, якщо туди сходити подивитися (він ходив, чимало разів). Захоплення й жах мовчки пронизали Аланові кістки, коли він усвідомив – не лише з недоторканих поверхонь дерев і повороту на дорозі, але й з усіх обрисів ландшафту та всієї інтуїції в серці, – що це відео зняли в день загибелі Енні й Тодда.

Він побачить, як це сталося.

Це неможливо, і все ж таки це правда. Він зараз на власні очі бачитиме, як авто з його дружиною і сином розтрощиться.

«Вимкніть! – кричав Браян. – Вимкніть, він отруйна людина і продає отруйні речі! Вимкніть, доки не пізно!»

Проте Алан був здатний вимкнути програвач не більше, ніж зупинити власне серцебиття силою думки. Він завмер, уп’явшись очима в екран.

Тепер камера судомно повернулася ліворуч, уперед по дорозі. Якийсь час нічого не відбувалося, а тоді щось замерехтіло на сонці. То був «скаут». Він наближався. «Скаут» рухався на сосну, де він і люди всередині навіки зупиняться. «Скаут» наближався до своєї фінальної точки на землі. Він не прискорювався, не рухався нерівно. Не було жодної ознаки, що Енні втратила контроль або що є загроза його втратити.

Алан нахилився біля гулкого програвача, піт стікав йому по щоках, кров потужно лупила в скронях. Він відчував, як його починає нудити.

Це неправда. Це все підлаштовано. Він якось це влаштував. Це не вони. Усередині, мабуть, якась актриса і молодий актор, які ними