Читати книгу - "Тисячолітній Миколай"

в училищі. Прості будування на сонних вулицях були мені набагато ближчі й дорожчі, ніж бронза, екзотичне дерево і вишукані килими королівської яхти, крізь яку я проник у це степове містечко, а провінційна тиша рядового степового райцентру приваблювала більше, ніж запаморочливе гудіння будови комунізму. «Наддніпрянська правда» в правій кишені мого чесучового піджака подавала свій казенний голос, порушуючи мої тихі роздуми і руйнуючи надії легко знайти в цьому тихому романтичному містечку Оксану: «Щодня в нашому райкомі комсомолу можна чути розмови про великі будови комунізму. Не буває такого дня, щоб сюди не заходили юнаки і дівчата, які палають бажанням вирушити на грандіозні будови до Каховки або на Північно-Кримський канал. Так, це велика честь бути учасниками великих будов комунізму. Саме тому молоді патріоти і їдуть на будови з таким палким бажанням».

Може, річковий трамвайчик, яким я сюди приплив, теж був набитий молодими патріотами?

Тоді хто ж я — старий патріот, відсталий елемент?

На моє щастя, велика будова комунізму відкотилася від Каховки кудись у кучугури, а тут були тільки лозунги в центрі містечка: «Будови комунізму — всенародна справа», «Спасибі товаришу Сталіну за Каховську ГЕС», «Всі сили на здійснення новобудов Сталінської епохи!» — і, здається, більше нічого.

Ресторан, про який так недбало згадав у своєму листі Марко, я знайшов доволі швидко, але не врахував тої простої обставини, що в райцентрах ці заклади відчиняються не зранку, а тільки надвечір. Довга одноповерхова будівля, доволі неохайна зовні, навряд чи й зсередини чистіша, на вивісці просто «Ресторан» без назви, типове райцентрівське торжество безіменності, вхідні двері зачинено для певності на висячий замок, і це мало б охолодити мої почуття, та в мені ще не вмер остаточно фронтовий досвід, який підказує ніколи не вірити тому, що бачиш; коли зачинено одні двері, негайно шукати інші, а як не знайдеш, то пробивати їх хоч і в суцільній стіні. Двері з вулиці на замку, але ж повинні бути двері з двору, ще кухня і всілякі підсобні приміщення, надто що довкола цього не дуже показного будування вже розсипалися лоскітливі чебуречно-шашличні пахощі.

Я зайшов з двору, звісно ж, там були двері, та до них добиратися не довелося, перерізаючи мені дорогу, біг з двома ягнячими тушками присадкуватий чоловік, у брудній білій куртці, я перепинив його і спитав, коли відчиняється ресторан. Не те я спитав і не того, кого треба. Чоловік з неприязню глянув на мій надто новий і надто чистий порівняно з його спецодягом білий костюм і, не відповідаючи, закричав через весь двір:

— Тамаро, повісь об’яву про обслуговування!

І щез за стосами порожньої дерев’яної «тари», втікаючи не так від мене, як від великих чорно-зелених мух, що націлювалися на ніжну ягнятину. Я пішов слідом. Не мав іншого вибору. Адже їхав я не просто до Каховки і не на велику будову комунізму, а саме до оцього незграбного будування, в оцей двір, захаращений поламаними дерев’яними ящиками з-під помідорів, кабачків, капусти й синіх баклажанів, до оцих обдертих дверей, на яких не було навіть стандартного напису: «Службовий вхід. Постороннім входити суворо забороняється», за якими щойно сховався отой заклопотаний грубіян з двома ягнячими тушками в руках, а тепер міг би опинитися нарешті і я, та нічого в мене не вийшло, бо назустріч вилетіла худа чорнява дівчина — очі врозліт, ноги врозтіч, голі смагляві руки врозмах — одна вище голови, інша вигойдує на білій шворці велику диктову табличку. Дівчина була в’юнка і невловима, але я розставив свої руки, як сіті, загородив їй путь, не даючи спам’ятатися, не спитав, а ствердив:

— Тамара.

— Ну! — вона різонула по мені своїми чорними очима і, мабуть, я їй або ж не сподобався, або видався занадто великим, незграбним і надокучливим, бо дівчина з якимсь зміїним вивертом спробувала проринути під моїми розчепіреними клешнями, щоб бути так само вільною, як мить тому. Вона не знала, з ким має справу! Я спіймав її легко і просто, притримав, майже не дотикаючись до її смаглявих плечей, виказуючи максимальну доброзичливість, на яку тільки був здатен за тих обставин, попросив:

— Можна поглянути, що там написано?

Це здивувало і навіть розвеселило Тамару, яка могла очікувати від такого велетенського чоловіка хто зна й чого, вона засміялася і виставила мені перед очі зелену диктову табличку.

— Прочитати? А що тут читати?

Справді читати не було чого. На табличці значилося: «Зачинено на спецобслуговування».

— А що це таке? — спитав я.

— Ви що — з неба звалились? — здивувалась Тамара. — Спецобслуговування — це спецобслуговування. Сьогодні ми готуємо обід для делегації.

— А після делегації?

— Ввечері, може, й відчинимось!

Вона все ж зуміла проринути з-під моїх рук і побігла чіпляти табличку на вхідних дверях, а я, так і не скинувши з себе якогось дивного отупіння, навіть не здогадавшись спитати когось про Оксану, поплентав з ресторанного подвір’я, вийшов на вулицю, здається, вона традиційно і закономірно звалася іменем Леніна, і пішов шукати собі пристанища до вечора або до завтра. Готель у Каховці, як і ресторан, був без назви, просто «Готель», за столиком чергової сиділа молода білява жінка з невиразними очима, я ще з порога заперечливо покрутив їй головою, вона мовчки повторила мій жест з тою різницею, що приплющила очі, що означало: місць немає і не буде. Аж тоді я нарешті збагнув усе безглуздя своєї поведінки на захаращеному дерев’яними ящиками ресторанному дворі, коли не здогадався запитати про Оксану ні того чоловіка з ягнячими тушками, ні циганкувату Тамару.

Знов я йшов під прославленим у пісні Свєтлова «сонцем гарячим», здається, всі люди, яких я зустрічав і минав, були доблесні будівники комунізму, цілком можливо, що мене теж вважали членом згуртованого колективу, за успіхами якого стежить уся країна. Ах, яке ж розчарування вималювалося на обличчях добровольців і передовиків, яке справедливе обурення закипіло б у їхніх серцях, коли б вони довідалися, з якою метою приїхав я до Каховки! Тоді як тисячі трудящих палають бажанням стати учасниками грандіозної справи, влитися в колектив тих, кому довірено здійснення сталінських планів, цей громадянин, бачте, втрачає час і зусилля на те, щоб знайти свою любов! Ще більше б обурилися ці люди, почувши від мене, що всіх їх обдурюють, що земля населена не колективами, а окремими людьми, чоловіками, жінками, дітьми, і що справжнє людське щастя зовсім не серед розкричаних натовпів, а там, де говорить душа з душею.

Але я не казав цього нікому, бо розумні знали все й без мене, а дурнів