Читати книгу - "Тисячолітній Миколай"

Марко писав, як завжди, невиразним почерком про невиразні події, які благополучно обминали традиційну формулу «ми живі й здорові, чого й тобі бажаєм» і крутилися здебільшого довкола шкільного драмгуртка і Маркової участі у виставах і його вміння гарькати в ролі Володимира Ілліча Леніна в п’єсі Олександра Корнійчука «Правда», завдяки чому вони перемогли на районній самодіяльності, а тоді зайняли перше місце в області, за що їх послали до самого Києва і на їхню виставу до театру імені Івана Франка прийшов сам Олександр Корнійчук і дуже хвалив їх усіх, а надто його, Марка, що він грає, як Щукін, а з Корнійчуком була Ванда Василевська, висока і струнка, то вона спитала, з якої вони області, а як почула, з якої, то сказала, що недавно вони з Олександром Євдокимовичем були в нашій області і бачили там цілі шматки комунізму…

З добрим усміхом читав я цей дитячий белькіт і зненацька серед того «гарькання» і фантастичних «шматків комунізму» вдарила мене в саме серце проста фраза, недбало кинута братом, щоб одразу й забути про неї і знов писати про драмгурток, про вчителя Дмитра Карповича і ще раз про високу й струнку Ванду Василевську.

А я тепер бачив тільки цю фразу, ці слова, кожну літеру в них: «Була в нас тітка Григоровичка і казала, що об’явилася Оксана з Каховки, вона там устроїлася в ресторані».

І більше ні звуку, та мені й не треба було нічого більше.

Я кинувся до Паталашки: негайна відпустка на три дні! Паталашка замахав на мене коротенькими своїми ручками: а зяблева оранка? Рік тому він добув для агростанції новенького «натіка» на гусеничнім ходу, і я за сумісництвом став ще й трактористом, щоб приробляти до мізерної лаборантської зарплатні. Я сказав Паталчшці: «А чим тут орали до сімнадцятого року? Приїду через три дні!»

За один тільки погляд Оксаниних довгих очей я готов був проміняти всіх паталашок на світі!

Мені треба було запам’ятати цей день назавжди, але «Наддніпрянська правда», яку я перечитав од заголовка до підпису редактора «П. Рєзніков», не помогла мені, бо, чесно виконуючи заповідану й декретовану їй роль колективного організатора й агітатора, не могла дбати ще й про чиїсь там почуття. Та все ж цей номер для мене був історичний, я згорнув газету і сховав її в кишені свого чесучового піджака, інтелігенція і радянська преса… зберігаючи віддруковані новини великої країни, ми входимо в історію. Бурхливі оплески, що переходять в овації…

А тепер на порядку денному — легендарна Каховка. Пісня на слова Светлова, що заміняла нам колискову: «Каховка, Каховка — родная винтовка… Горячая пуля, лети!..» Може, це й помогло здолати залізні дивізії Гітлера? Харч для військових істориків, надто ж усіх тих, хто не був на війні і вивчатиме її, як метелика на шпильці, сам не знаючи, що таке — літати, пурхати, возноситися.

Співати про горячую пулю після атомних вибухів над Хіросімою і Нагасакі і в наших казахстанських степах якось не випадало, та все ж у душі моїй не вмовкали хоральні співи романтичного минулого, бо, крім бронепоїзда, тачанок і шабель Будьонного, була там і «девушка наша проходит в шинели», і рідна Каховка обіцяла мені радісну зустріч ще й сьогодні.

Хоч і не знаючи нічого про мій приїзд, Каховка зустрічала мене урочисто. Біля дерев’яної пристані, що притулилася під високим крутим берегом, ледь погойдувалося на синій дніпровській воді щось зовсім несподіване й не бачене ніколи на нашій ріці, біле трипалубне диво, все в сліпучому блиску начищеної міді, ілюмінаторів і вікон капітанської рубки, в тріпотінні різнобарвних трикутних прапорців, розвішаних між носовою і кормовою щоглами мовби для того, щоб поєднати гордий державний прапор на кормі з так само гордим написом на носовій частині судна: «Козьма Мінін».

«Козьма Мінін» басовито загув назустріч нашому річковому трамвайчику, чи то вітаючи (мені хотілося саме так витлумачити те гудіння), чи то застерігаючи, що причал зайнято і місця немає.

Наші матроси заметушилися, з капітанського містка щось закричали в мегафон до «Козьми Мініна», але звідти відповіді не було, а знов пролунали тепер уже короткі роздратовані гудки.

— Він що — здурів? — заговорили пасажири.

— Не хоче пускати нас — і квит!

— Задер кирпу!

— А ти чого ж хотів: яхта самого румунського короля Михая!

— Де тепер той король! А яхта наша!

— Кажуть, за те, що тут Антонеску витворяв, вони оце яхтою заплатили?

— Воєнні репарації. Треба знати! У Гітлера була яхта «Дойчланд» — тепер «Побєда» на Чорнім морі. А від Михая — оце.

— Чого ж воно тут стоїть, у Каховці?

— Когось привезли. Людей туди не пускають, самі ділігації.

— Кажуть, в Москву заберуть цього «Мініна». Для товариша Сталіна.

— Як же його туди переправлять?

— А ось Волго-Дон збудують — і попливе.

Не питаючи, я довідався навіть про те, що колись, може, буде, а тим часом наш трамвайчик несміливо приткнувся до розкішного білого борту «Козьми Мініна», згори вниз зневажливо спущено нам оббитий сліпучою міддю трап, наші пасажири, безладно юрмлячись, подерлися на колишню королівську яхту, настала й моя черга, я опинився в просторі, який не мав нічого спільного з демократизмом нашого суспільства: товста килимова доріжка, дороге дерево, бронза, застиглі постаті, в ідеально білій уніформі, обабіч широкого наскрізного проходу, яким усі ми повинні були промарширувати без затримки, — щось тут було ніби й урочисте, та водночас і принизливе, ми були тут всього лиш випадковими глядачами, небажаними свідками, нас проганяли крізь стрій оцих мовчазних непорушних хранителів чужих розкошів, які ще вчора були королівськими, а сьогодні повинні були б стати загальнонародними, але чомусь не стали, знову опинившись у сферах недосяжності.

Приємно топтати королівські килими, що покірливо стеляться перед тобою, та все ж незмірно вільніше дихаєш, зачувши в себе під ногами звичне дудніння затоптаної і запльованої дерев’яної підлоги такого знайомого тобі дебаркадера, бо всі пристані на Дніпрі однакові.

Дерев у Каховці було небагато. Нижче до Дніпра — то там, то там сріблилися одинокі тополі, вгорі на спалених шаленим сонцем сонних вулицях сіріли вкриті пилом нещасні акації, найтерплячіші дерева нашого півдня, подаровані нам, здається, чи й не самою Африкою. Глиняні непоказні будиночки намагалися затулитися від сонця химерними бляшаними козирочками, прилаштованими над дверима на гарно вигнутих кованих кронштейнах, і мені чомусь здалося, ніби всі вони схожі на червоноармійців у тих самих будьонівках, що я носив колись