Читати книгу - "Шенгенська історія. Литовський роман"

прямокутну фанерку. Опустила долоню на дно ніші і відчула паперовий шурхіт. Вийняла з ніші пачку листів. Фанерку та планку на місце опустила, а потім і шухляду — цього разу без єдиного звуку — в нішу засунула. Вийшла у вітальню і завмерла. Зі спальні через відчинені двері дивне бурмотіння почула. Підійшла навшпиньки.

Кукутіс спав на спині, але голова його лежала правою скронею на подушці, наче він перед тим, як заснути, на вікно дивився. Губи старого час від часу ворушилися. Він із кимось балакав уві сні, але розмовляв невиразно, перериваючись на вдихи та видихи.

— Я б устиг, — розібрала Рената шепіт Кукутіса уві сні. — Якби не поспішав до Англії, то точно б устиг...

Зітхнула, все ще чуючи, але не слухаючи шепіт старого. Перевела погляд на незавішене вікно, через яке те зоряне світло на підлогу падало. Опустила погляд на підлогу і здригнулася. Там лежала «чорна скринька», що колись викликала у неї своєю присутністю обурення. Лежала тихо, якось занадто тихо.

Господиня, не випускаючи листів із рук, опустилася перед скринькою навпочіпки, провела поглядом уздовж шнура в полотняній оплітці і побачила, що штепсель лежить на підлозі під розеткою. Простягнула руку, підняла штепсель і засунула в ро­зетку. Після цього відійшла до дверної пройми, і щось змусило дівчину зупинитися й обернутися.

Кукутіс все так само щось шепотів уві сні, але слів розібрати вона більше не могла. Зате, як тільки знайоме дзижчання почулося з підлоги, з боку «чорної скриньки», на обличчі її з’явилася спокійна посмішка, посмішка, що виникає у людей, котрі тямлять, що все навколо них відбувається правильно, і порядок речей і людей нічим і ніким не порушений.

Повернувшись у свою вітальню, Рената ввімкнула світло і сіла за овальний стіл. Поклала пачку листів на стару лляну скатертину.

Взяла верхній лист. Погляд сам помандрував на марку з королевою і на жирну круглу поштову печатку з датою відправлення — 21 грудня 2007 року. Круглий, але трохи тремтливий почерк. Адресат — дідусь Йонас. Витягла з конверта згорнутий списаний аркуш паперу, розгорнула. Перед очима побігли сині, написані кульковою ручкою літери.

«Любий тату, ти мені вже два місяці не відповідаєш, але я не ображаюся. Знаю, що винна, і знаю, що листи доходять. Інакше бїх пошта повертала до мене у в’язницю. На цей лист я сама прошу тебе не відповідати. Через тиждень вже вийду на волю. На три роки раніше!!! Мабуть, тому, що я з відзнакою закінчила тюремні бухгалтерські курси англійською мовою! Це, звісно, не привід пишатися. Але я дуже рада. Через тиждень повернуся в Вітбі. На перших порах мерія мені пообіцяла кімнатку в будинку для жінок — жертв сімейного насильства. Поки вони мені не підберуть соціальне житло. Того кіоску «Fish and Chips», в якому ми з Римасом працювали, більше немає. Він згорів. Але я десь влаштуюся бухгалтером. І щодня буду ходити на цвинтар до Римаса. Я зроблю його могилу найгарнішою на кладовищі. Коли приведу її до ладу, пришлю тобі світлину. Знаєш, найважчим за всі ці роки в казематі для мене була заборона мати свій власний знімок! Фотографії рідних дозволені, а власні — ні! Так я прожила тут п’ятнадцять років без ваших облич і без власного. Мабуть, як тільки приїду в Вітбі, піду сфотографуюсь! А ти мені прийшли мою стару фотографію, з весілля! Я їх обидві повішу на стіну, як тільки з’явиться постійне житло!

Колись ти мене пробачиш! Пробачиш за те, що я і тебе позбавила доньки, і себе, і тепер мені нести цей хрест до кінця своїх днів. Ти все одно, навіть якщо дуже не хочеш, але розкажи Ренаті, що сталося! І не бійся сказати, що її мама вбила тата. Вбила тому, що кохала його дужче за життя, тому, що приревнувала, тому, що він дав привід для ревнощів і хотів піти від мене, тому, що життя було нестерпно важким, і нерви були на межі. Але все одно — вбила його і, одночасно, себе, своє життя та майбутнє. Ми з тобою більше не побачимося! Я не повернуся додому — рідний дім, рідний Пієнаґаліс мене такою не прийме! Та й більше Римаса залишати не буду! І так провела багато років далеко від нього, від його могили. Тепер назавжди залишуся там, у Вітбі. Там також гарно, тільки немає лісу. Зате є море і поля, є добрі й уважні бабусі, завжди готові пригостити тебе чаєм і розповісти, що діти й онуки занадто зайняті, щоб приїжджати до них у гості частіше. До речі, ці бабусі, мої сусідки, написали мені в кілька разів більше листів, ніж ти! Зі своєї першої зарплати куплю фотоапарат і буду надсилати тобі світлини. І свою фотографію також пришлю, щоб ти побачив, що відбувається з обличчям рідної людини, коли на довгі роки опиняється під замком, втрачає свободу і поступово втрачає бажання знову стати вільною. Даруй, ці думки приходять до мене, тільки коли пишу тобі листа. Не пиши мені поки. Зачекай, коли пришлю тобі свою нову, не тюремну адресу. Поцілуй Ренату за мене. Але можеш не казати, за кого цілуєш! Може, ти мав рацію, коли сказав їй, що батьки загинули. Так, ми загинули. Але я ще жива, й, якщо дасть Бог, ми з Ренатою колись зустрінемося!

Обіймаю тебе і плачу. Плачу від радощів, бочерез тиждень повернуся в Вітбі. Повернуся назавжди!

Твоя недолуга Юрате».

Дочитавши, Рената розмазала сльози, що потекли по щоках. Акуратно склала аркуш і засунула назад у конверт. Погляд зупинився на пачці непрочитаних листів.

Рената похитала головою. Читати інші листи у неї зараз не було сил.

«Вона вже там, у тому Вітбі», — подумала дівчина й перевела погляд на вимкнений, але не закритий ноутбук.

Пересіла на сусідній стілець, якраз перед комп’ютером. Увімкнула. Тицьнула курсором у Google, потім у Google Maps. Вписала у віконце пошук села Вітбі, Велика Британія. Карта на моніторі ожила, «поїхала» вниз і праворуч, ховаючи від погляду Литву та Польщу, Данію і Норвегію. Перед очима виникла Англія. Жирна синя «закарлюка», яка