Читати книгу - "Під скляним ковпаком"

Мені здавалося, що, перетнувши цю межу, я докорінно змінюся.

Мені здавалося, що я почуватимуся наче після подорожі в Європу: повернуся додому і, пильно придивившись до свого відображення в дзеркалі, зможу розгледіти на дні зіниць крихітні білі верхівки Альп. І от так само, здавалося мені, коли наступного дня повернуся додому, побачу в зіницях свого відображення крихітного Константина, який сидітиме там і всміхатиметься.

З годину ми сиділи на Константиновому балконі в окремих шезлонгах, слухаючи балалайкові платівки, що крутилися на фонографі між нами. Слабке молочно-біле світло — неясно, чи від ліхтарів, чи від півмісяця в небі, чи від автомобільних фар, а чи зірок, — пронизувало повітря, і Константин ніяк не виявляв бажання мене звабити, лише тримав за руку.

Я запитала, чи він із кимсь заручений, чи, може, в нього є близька подруга, бо це виглядало на ймовірну причину, однак він відповів заперечно й пояснив, що не може брати на себе такі зобов’язання.

Зрештою я відчула, як важкі дрімотні хвилі від смолистого грецького вина, яке ми пили, прокочуються в моїх венах.

— Здається, мені треба прилягти, — сказала я.

По-свійському, наче в себе вдома, я пішла в спальню й зупинилася, щоб роззутися. Чисте ліжко гойдалося переді мною, мов човен. Я випросталася на ньому в цілий зріст і заплющила очі. Потім почула, як Константин зітхнув і ввійшов у спальню. Його черевики — один, тоді другий — грюкнули об підлогу, і він ліг поруч зі мною.

Я потай підглядала за ним крізь пасмо волосся, що падало на очі.

Він лежав горілиць, склавши руки за головою, і дивився в стелю. Накрохмалені білі манжети його сорочки, закасані до ліктів, моторошно маяли в напівтемряві, а засмагла шкіра здавалася майже чорною. Тієї миті я була впевнена, що це найкрасивіший чоловік з усіх, кого я бачила.

Якби в мене були різьблені гострі вилиці, думала я, чи якби я завзято коментувала політику, чи якби була відомою письменницею, Константин вважав би мене досить цікавою, щоб зі мною спати.

Але потім я замислилась: якби я йому сподобалась — як швидко почала би вважати його пересічним, і якби він мене покохав — як швидко почала б виявляти одна за одною його вади, як то було з Бадді Віллардом і попередніми хлопцями?

То була одна з причин, чому я не хотіла виходити заміж ніколи в житті. Найменше я прагнула цілковитої безпеки чи бути місцем, звідки вилітає стріла. Я хотіла змін і захоплень, я хотіла сама вистрілюватися навсібіч вогняними перами — кольоровими, як хвости феєрверків у День незалежності.

Мене розбудили звуки дощу.

Було темно хоч в око стрель. За якийсь час я розгледіла тьмяні контури незнайомого вікна. Раз по раз промінь світла прорізав простір, проходився стіною, мов привид, що намацує собі шлях, і знову розчинявся в мороці.

Потім я почула чиєсь дихання.

Спершу здалося, що це моє дихання і що я у своєму готелі після того отруєння. Я затамувала подих, проте звук чужого дихання не зник.

На ліжку переді мною щось світилося, щось кругле й зелене, ніби око. Воно було поділене на чверті, мов компас. Я повільно потягнулася й поклала на нього долоню. Підняла. То була рука — важка, наче мертва, але тепла від сну.

Константинів наручний годинник показував третю ночі.

Константин лежав у сорочці, штанах і шкарпетках — як і тоді, коли я заснула, — а призвичаївшись до темряви, я змогла розгледіти його бліді повіки, прямий ніс, терплячий і чітко окреслений рот, однак усі ці риси здавалися прозорими, ніби витканими з імли. Кілька хвилин я вивчала його обличчя, схилившись над ним. Ще ніколи в житті я не засинала поруч із чоловіком.

Я спробувала уявити себе Константиновою дружиною. Як це було б?

Було б так, що я мушу прокидатися о сьомій, і готувати йому яєчню з беконом і тостами, і варити каву, і метушитися туди-сюди в нічній сорочці, і накручувати волосся на папільйотки, і мити посуд, і застеляти ліжко, коли він ітиме на роботу, а коли він повертатиметься після захопливого насиченого дня, то сподіватиметься на ситну вечерю, і мій вечір минатиме за миттям ще більшої гори посуду, аж доки я впаду в ліжко вщент виснаженою.

Таке життя здавалося мені страшним і безглуздо змарнованим як на дівчину, яка п’ятнадцять років поспіль училася на тверде «відмінно», але я знала, що шлюб не буває інакшим: мати Бадді Вілларда з ранку до ночі куховарила й прибирала, а вона була дружиною університетського викладача й сама колись викладала в приватній школі.

Якось, прийшовши до Бадді, я побачила, що місіс Віллард плете килимок із порізаних на смужки старих костюмів містера Вілларда. Вона плела вже кілька тижнів, і мені несамовито подобалися ті колоски, виплетені із зелених, синіх і коричневих твідових клаптиків, однак місіс Віллард, закінчивши килимок, не повісила його на стіну, як зробила б я на її місці, а кинула на підлогу в кухні, тож за кілька днів він засмальцювався, забруднився, потьмянів і вже нічим не відрізнявся від звичайного килимка, який можна купити в господарчій крамниці менш ніж за долар.

Тоді я зрозуміла: хай якими трояндами, цілунками та ресторанними вечерями чоловік обдаровує жінку до весілля, насправді він потай лише й чекає, коли нарешті відлунають весільні дзвони і жінка встелиться йому під ноги, наче отой килимок, кинутий на кухонну підлогу місіс Віллард.

Та й моя мати розповідала: щойно вони з батьком вирушили з Ріно в медовий місяць — до того батько вже був одружений, тож мусив розлучитися, — він сказав їй: «Фух, так набагато краще. Може, припинімо вдавати з себе казна-кого й будемо собою?» — і відтоді моя мати не знала ні хвилини спокою.

Ще я згадала, як Бадді Віллард казав — зловісно й упевнено, як він умів, — що, коли в мене народиться дитина, я почуватимусь інакше й уже не захочу писати вірші. Тоді я почала схилятися до думки, що, певно, так воно й буває: виходиш заміж, народжуєш дітей, і от тобі вже наче мізки промили — усе, ти втрачаєш волю, мов раб у якійсь закритій тоталітарній державі.

Коли я розглядала Константина, наче яскравий камінчик на недосяжно глибокому дні колодязя, він ворухнув повіками, розплющив очі та якусь мить дивився крізь мене, і його погляд був сповнений любові. Я тупо спостерігала, як крихітні жалюзі впізнавання опустилися на його очі, приховавши за собою всю ту каламутну ніжність, і його розширені зіниці заблищали й стали жорсткими, мов лакована шкіра.

Константин сів на ліжку.

— Котра година?

— Третя, — байдуже відповіла я. — Ліпше мені повернутися додому. Зранку на роботу.

— Я вас відвезу.

Коли ми взувалися, сидячи на ліжку спинами одне до одного, під нестерпно бадьорим білим світлом нічної лампи, я відчула, що Константин обернувся до мене.

— У вас завжди таке волосся?

— Яке?

Нічого не відповівши, він простягнув руку, занурив пальці в моє волосся та повільно провів ними від коренів до кінчиків, ніби гребінцем. Мене наче легенько вдарило струмом, і я завмерла. Ще змалечку я обожнювала, коли мене розчісували. Від цього я ставала сонною та вмиротвореною.

— О, звісно, завжди, — сказав Константин. — Ви його щойно помили.

І нахилився, щоб зав’язати шнурки своїх тенісних черевиків.

Через годину я вже лежала у своєму номері й слухала дощ. Він звучав не зовсім по-дощовому, а радше як вода, що тече з крана. Знову озвалася болем моя ліва гомілка, і я полишила надію заснути до сьомої ранку, коли будильник весело заграє щось із доробку Сузи.

Щоразу,