Читати книгу - "Суспільно-політичні твори"

усієї України. Ініціаторами об’єднання стали ветерани громадівського руху Олександр Кониський і Володимир Антонович, які у такий спосіб намагалися зберегти контроль над молоддю і відповісти на виклик часу, зокрема, на консолідацію російської соціалістичної опозиції, з одного боку, і на формування українських політичних партій у Галичині — з другого. Обидва вийшли зі складу Старої київської громади і поринули у вир організаторської роботи, об’їздивши майже всю Україну. Установчий з’їзд організації відбувся у вересні 1897 р. у Києві. Ініціаторами об’єднання були старогромадівці, хоча Стара київська громада бойкотувала з’їзд і до складу об’єднання увійшла лише у 1901 р.

Важливу роль у Всеукраїнській організації відігравала молодь. Зокрема, три члени «Братства тарасівців» — Є. Тимченко, М. Кононенко, О. Черняхів-ський — увійшли у Раду організації. М. Кононенко на той час виконував функції головного координатора «Братства», а Є. Тимченка називають його попередником. За свідченням Євгена Чикаленка, до складу організації кор — поративно увійшов гурток тарасівців, що складався з «молодших, виразно націоналістичних українців, розкиданих по всій Україні». Серед тарасівців, що стали членами Всеукраїнської організації, Чикаленко називає і Миколу Міхновського, який, як про це говорилося вище, контролював розповсюдження літератури, у тому числі нелегальної. Щодо власне «Братства тарасівців», то Чикаленко уточнює: «... гурток той скоро розсипався і перестав існувати»[171]. Мабуть, участь у створенні Всеукраїнської організації була останньою значною акцією Міхновського як члена «Братства тарасівців». Але до керівних органів організації він не попав. Причиною були його політичні погляди, з якими «генерали» громадівського руху не були згодні, а також міжособистісні конфлікти, що розгорілися у 1898 р. серед членів «Братства».

Поліція не завжди встигала за стрімкими змінами в українському національному русі, й частина її матеріалів, що характеризують діяльність Всеукраїнської організації, фігурують як довідки про «Молоду Україну». Зокрема, в матеріалах особливого відділу департаменту поліції, які датуються останніми роками ХІХ ст., зазначається, що Микола Міхновський, Володимир Шемет та Іван Стешенко одержали від керівників «Молодої України» частину членських внесків для поїздки в Галичину, де планувалася закупівля нелегальної літератури[172]. Для нас немає істотної відмінності у тому, з якою організацією, течією чи рухом пов’язувала поліція ту чи іншу акцію Миколи Міхновського. Важливий характер цих акцій — як правило, досить відповідальних і ризикованих, на які громадівці старшого покоління не наважувалися: нелегальна література й зв’язки з Галичиною належали до найважливіших факторів українського руху на Наддніпрянщині. В умовах політичної несвободи повноцінна нелегальна робота без використання закордонних можливостей майже неможлива. Ще у «Profession de foi молодих українців» ставилося завдання створення в Галичині бази для розгортання ефективної національної роботи в російських губерніях України: «Бажаючи поставити свою справу незалежно від російських обставин, ми осередок нашої культурно-політичної справи переносимо в Галичину й користуємося з Австрійської конституції»[173]. Микола Міхновський був серед тих, хто особливо активно працював над реалізацією цього завдання.

Але його діяльність у Всеукраїнській організації не обмежувалася нелегальними поїздками й роллю експедитора. До 1898 р. належить «Відозва з питання про заснування українського університету». Ця відозва, за версією поліції, є «справою галичан і “Молодої України”». Конкретизуючи цю версію, жандармські чиновники називали і конкретні імена. Зокрема, у їхніх документах є вказівки на те, що відозву підготували Борис Грінченко й Микола Міхновський. Що ж стосується галицьких діячів, то їхніх прізвищ поліція не наводила. Нам невідомо, чи ця відозва була акцією, спланованою керівництвом Всеукраїнської організації, чи вона стала результатом особистої ініціативи Міхновського і Грінченка. Автори відозви черговий раз висловили переконання української інтелігенції, що шлях відродження України полягає у поширенні в народі «національно-демократичної й національно-прогресивної освіти». Саме з цією метою пропонувалося організувати в Г аличині український університет: «Освіта могутня сила, сила моральна і політико-економічна»[174]. Ця відозва поширювалася у різних містах Наддніпрянщини і Західної України, у Москві і Петербурзі.

Проект створення українського університету належить до значних акцій свого часу, пов’язаних з діяльністю Миколи Міхновського. Причому ця акція не обмежувалася самим зверненням. Були конкретні акції з підготовки заснування цього університету, у яких активну участь брали не лише Микола Міхновський і Борис Грінченко, а й інші члени Всеукраїнської організації. Про це, зокрема, свідчить вищезгаданий лист Миколи Міхновського до Михайла Грушевського від 10 вересня 1897 р. У цьому листі Міхнов-ський, серед іншого, просив професора повідомити про умови зайняття вакантних посад чотирьох правничих кафедр Львівського університету і проінформував його, що постільки «в нас тепер саме розробляється проект заснування цілого університету у Львові і вишукання средств для нього, то Вам буде ясно, через що ми хочемо знати про сі 4 кафедри як найподріб-но...»[175]. І хоча план організації в Галичині українського університету не був реалізований, наміри ініціаторів набули великого розголосу і сприяли активізації українського руху по обидва береги Збруча.

Однак самого Міхновського, котрий мав багатий досвід роботи у такій відносно структурованій організації, якою було «Братство тарасівців», не могла задовольнити переважно просвітницька орієнтація діяльності Всеукраїнської організації, навіть якщо вона і включала плани таких масштабів, як створення українського університету. Микола Міхновський був добре знайомий з розвитком політичних подій у Галичині, досвідом роботи галицьких політиків і з висоти власного досвіду не міг не критикувати Всеукраїнську організацію. Її справді було за що критикувати. Цей запізнілий витвір наддніпрянських громадівців був далекий від уявлень про європейську партію. Його члени не були об’єднані спільністю політичних поглядів, не мали чітких обов’язків, рішення керівної Ради носили дорадчий характер, громади існували відособлено одна від одної, а молодь продовжувала шукати власні шляхи.

Симпатії Міхновського залишалися на боці студентського середовища, в якому відбувалися процеси політизації й пошуку європейських форм боротьби за національні права власного народу. У 1898 і 1899 рр. відбулися загальноукраїнські (з участю представників Наддніпрянщини і Західної України) студентські з’їзди, на яких активно обговорювалася можливість утворення політичної партії у підросійській Україні[176]. Усі документи з’їздів були складені на основі «Profession de foi молодих українців». У проведенні з’їздів активна роль належала членам студентських громад Дмитрові Антоновичу, Михайлові Русову, Володимирові Доманицькому та ін., яких Микола Міхновський добре знав[177]. Не виключено, що справа студентських з’їздів була пов’язана, крім усього іншого, із ініціативою «Братства тарасівців», у тому числі й Миколи Міхновського.

Але на час другого студентського з’їзду Міхновського вже не було у Києві. На початку 1899 р. у житті Миколи Міхновського почався новий етап. У січні (а за іншими даними — у лютому) він залишив Київ і надовго переселився до Харкова. Побутує версія, що це сталося внаслідок любовного роману 25-літнього Міхновського