read-books.club » Фентезі » Примари Пустомитського болота 📚 - Українською

Читати книгу - "Примари Пустомитського болота"

215
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Примари Пустомитського болота" автора Василь Тибель. Жанр книги: Фентезі. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 18 19 20 ... 65
Перейти на сторінку:
гроза в селі й була не така страшна, як на болоті, проте батьки добряче перехвилювалися. На всі розпитування однолітків хлопці говорили, як і всім - щось про гриби. Миколка, найбільше за все прагнув забути ті свої пригоди, особливо, коли отримав від батька лупня. Проте знаки на долоні постійно нагадували - що це йому не наснилося. І ніякими хімікатами, пральними порошками, чи шампунями не можна було вивести той напис. Тому щоб ніхто не чіплявся до нього, хлопець просто обмотав руку бинтом і всім пояснював, що штирхнув гвіздком, коли перелазив паркан.

Частина друга

Розділ 11. Повернення з потойбіччя

  Зуб прийшов до тями від того, що його хтось тягнув за ноги по слизькій і мокрій долівці. Навколо було темно, хоч око вийми. Відчувши м’яким місцем гострий камінь, здоровань закректав. Біля нього, ніби луна, повторився стогін.

- Адмірале, це ти? Ми живі, чи вже в раю?

- Я, бовдуре. Та щось на рай це мало схоже.

- Але де ж ми й куди нас тягнуть?

- Краще мовчи!

- Може вони вирішили, що ми мертві й викинуть нас на смітник.

- Тим краще для нас. Чи ти хочеш, щоб тебе на досліди забрали. Замовкни вже! – люто прошепотів Адмірал. 

Спереду було чути тільки тяжкі кроки, хтось дужий волік їх снопами.

- Здається, ми вляпалися. Ні золота, ні «Джипа», я так і знав, що Шеф нас підставить.

Може не треба було зачіпати тих гуманоїдів?

- Мовчи, телепню! Де ще слів таких розумних набрався?

- Ти, що думаєш, я телевізора не дивлюся?

- Бовдур він і є бовдур. Дав би тобі по дурній макітрі, та дотягтися не можу. – Заворушився Адмірал - Куди, це він нас тягне?

 Раптом, той що тягнув бандитів, зупинився. У темноті клацнуло, ніби замок у сейфі, чи в тюремній камері. Слух Адмірала вловив добре знайомий звук. Коли двері відчинилися, в лице харцизякам вдарило затхлим повітрям. Потім якась дужа сила, вштовхнула громил, досередини просторої кімнати. Вони, гумовими м’ячами влетіли до стіни. Позаду, засвітилися зелені очі й знову рипнули масивні двері. Бандюги прислухалися. Тихо, ніде нікого.

- Це ж був той, що мало не зжер нам на могилі. Такі страшні очі я до смерті не забуду.

- Він що, із тої мидниці[6]. Але, як така ломака залізла до тієї тарілки?

- Зелені можуть все, я фільм бачив.

- Тепер нас посадили в камеру. Певно, таки будуть робити над нами досліди.

- Нічого, аби добре годували.

- Ну, дурний, вони ж тебе на запчастини розберуть, а потім знову складуть. Тоді ти вже повним ідіотом станеш. Але це на краще, може, вони вирішать, що тут усі такі тупаки й заберуться собі у свій космос.

  Зуб принишк і похнюпився. Перспектива, бути розібраним, намальована партнером, зовсім його не тішила.

Адмірал перестав допікати напарника й став роздивлятися своє тимчасове помешкання, тут було вже не так темно.

- Зубе, піди-но, роздивися, що тут до чого, поки ти ще не розібраний і хоч трохи щось розумієш. Я навіть нарам буду радий, а то лежати на мокрій підлозі не дуже зручно, для моїх ніжних кісточок. Коли провалилися в болото, я  думав - усе каюк. А якщо живі, то щось придумаємо.

Громило зі шрамом, підвівся й хитаючись, пішов обмацувати стіни. Зверху під стелею він помітив вікно, звідти лилось слабке світло. Далі він наштовхнувся на якісь полиці.

- Адмірале, тут повно книжок!

- Вони, що тупі? Думають, ми тут читати будемо - дурні зелені.

Адмірал підвівся й підійшов до Зуба. Очі поволі стали звикати до розсіяного світла, що пробивалося із маленького віконця. Підійшовши ближче, Адмірал намацав ручку дверей.

- Так і є - тюряга. Але замок якийсь не дуже.   -  Кульгавий став ритися в кишенях.

- Зубе, у тебе є відмичка?

- Аякже! – Повеселів велетень, дістаючи «інструмент» із нагрудної кишені порваної сорочки.

- Давай, спробуємо відкрити!

 Адмірал звичним жестом запхнув зігнуту залізячку в замкову щілину. Замок, трохи попручавшись, клацнув і двері відімкнулися. До кімнати влилося свіже повітря.

- Зубе, воля! Що взяли, йолопи зелені? – Кульгавий зробив непристойний жест рукою.  - Адмірала голими руками не візьмеш. Біжімо звідси!

 Вони чимдуж кинулись вгору по східцях. Зуб ще схватив ікону, яка висіла на стіні перед виходом. На дворі вже сіріло.

- Дурню, покинь, а то нас знову загребуть!  - Зуб, із неохотою, поклав здобич у куток на сходи. Вибігаючи, він мало не збив плечем риштування, якими були обставлені стіни. Рештки будівельного сміття й штукатурки посипалися Адміралові прямо на голову, зробивши його, майже, білим.

- Я колись тебе приб’ю! – зло просичав кульгавий бандит.

    Вони вийшли на територію монастиря. Старовинні дзвіниці стояли в дерев’яних риштуваннях.

  Монастир святого Стефана тільки недавно передали релігійній громаді. До того тут намагалися зробити склад мінеральних добрив - та люди не дали; намагались зруйнувати бульдозерами - та жінки лягали під трактори, тоді влада закрила культову споруду, як аварійну. І так, будівлю без догляду, потихеньку руйнували дощі та морози, хоча споруда була зачислена, як історична пам’ятка. Тільки недавно сюди повернулися монахи. Вони за свої кошти й кошти прихожан почали відбудову.

Монастир стояв у мальовничому місці, на острові, який омивала єдина в цій місцині ріка, що впадала в Піщане озеро. Літом річка дуже міліла й тільки під час сильних дощів тут бурлила вода.

- Кретине, не знімай галасу! Не привертай до себе зайвої уваги! З ким я працюю? – Струшував пилюку із лисини розсерджений Адмірал, він спробував заховатися за дошки, що лежали під стіною. Але їх уже помітили й до них направлявся не високий, худорлявий монах.- Брати мої, ви щось тут загубили?

- Ми, тут … - розкрив рота, для виправдань Зуб. Він присів за дошками, щоб заховати свій непристойний наряд.

- Ми бігли за інструментом. Ми будівельники. – Зметикував на ходу Адмірал.

- Тоді поспішайте, ваш автобус  стоїть он там за келіями і, за п’ять хвилин, від’їжджає до міста. Та ви такі вимазані, може помиєтесь і перевдягнетеся. Одіж на вас геть продерлася. – Монах глянув на незвичне вбрання здоровила.

- Ми б залюбки, та, боюсь, не встигнемо. – Адмірал із нетерпінням поглянув у бік, де стояв

1 ... 18 19 20 ... 65
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Примари Пустомитського болота», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Примари Пустомитського болота"