Читати книгу - "Кузьма Скрябін. Повне зібрання творів"

бачив його разом із псом у парку і сказав йому все, що я про нього думаю на есперанто з домішками руського і українського гостинного сленгу. Олежик, ганяючи по Берліні в пошуках свалки, навчився інтуїтивно знаходити по корчах акумулятори, бувші у вжитку колеса, мийки, пилососи, крани, утюги та інший дефіцитний у Бучачі крам, навантажив ним свій УАЗик і, пославши всіх на три букви, щасливо від’їхав у зворотну подорож сам-один. Бард ходив по вечерінах, курив шмаль і кайфував, не переймаючись особливо моєю бідою. Бо біда ж то в принципі була моя, а не Бардова. Вся товпа, яка збиралася відчалити з Олегом і була ним щасливо послана, поїхала додому поїздом. Я залишився сам, страховка в «Побєди» закінчилася, а нова коштувала 250 дойчмарок, які я міг хіба що намалювати фарбою Джона в зошиті для математики.

Одного холодного противного ранку я підняв Барда і сказав:

— Бард, я дзвонив тому штемпу, шо хотів мінятися на «мерс». Він відмовився їхати сюда і каже, щоби ми приїхали до нього. Сядь зі мною і будеш дибати в карту. Ми поїдем корчами, шоби було менше поліції.

— О’кей, — на диво сказав Бард.

Ми встали і поїхали у Вальсдорф. По прямій — нам було туди кілометрів сорок. На позичені в Томаса гроші ми заправили шість з половиною літрів бензини і вирушили в невідоме. Як на зло, поліції в місті було, як мух в студентській столовій. Бард тримав палець на карті і вів ним по бічних вуличках, вишукуючи найменш примітну дорогу. Сто разів ми заїжджали в тупики і впиралися в брами заводів і депо.

Сто разів ми стояли відразу за поліцейською машиною на світлофорі. Сто разів мої сфінктери зжималися тисками, відчуваючи напругу ситуації. Поїздка без страховки загрожувала нам депортацією із Європи пожиттєво і конфіскацією машини, шляк би її трафив! Я прокляв художника, Ориську, Львів, Новоеврейськ, себе, Лесика з Вовкою, їх сигарети, прокляв всьо, що було пов’язано з цим супернефартовим тарантасом, який кращі місяці мого життя похоронив у турецьких гетто Берліна. Нарешті, мокрі і щасливі, ми вийшли перед парканом автомайстерні Франца Бодена у Вальсдорфі. Я подзвонив, нам відчинила його жінка:

— Оля, — відрекомендувалася вона. — Я з Броварів, хлопчики. Ще тоді хотіла вам сказать, але якось нє рєшалась. Заходьте. Боже, Франц такий злий був, коли ти відказався. Він і «мерса» того продав уже, але я його попросіла на шото друге помєнять.

Ми з Бардом шоковані, але щасливі, що маєм нарешті союзника в таборі німців, зайшли на територію. Франц стояв з грізним виглядом, з руками в кишенях. Він не поздоровкався, а зразу сказав: вибирай, мол, тачку з оцих чотирьох.

На площадці стояло чотири десяти-дванадцятирічні машинки: два «опелі-рекорди» і ще якась там зараза. Для мене всі вони здавалися експонатами з автомобільної виставки СІА. Сльози радості бризнули мені з очей, коли я сів в облюбованого «опелька» і двері закрилися легесеньким рухом, багажник не треба було підпирати лопатою, машина рушила, ніби попливла. Я плакав і витирав шмарки об штани, бо обивочка салону була як вчора вшита. Франц видав мені папери, які дозволяли їздити Берліном два дні, до моменту отримання транзитів. Ніхто не збирався їх добиватися, німецькі закони далеко не відповідали моїм вимогам. Я назначив момент від’їзду на завтрашній ранок і пішов з Бардом на концерт Сонік Юс до клубу «Тахелес» на границі Східної і Західної частини Берліну прямо біля того місця, де пару років тому ще була Стіна. То було мудре рішення, скажу я вам, проторчати в клубі до третьої ночі, а о четвертій годині виїжджати в Україну. Екстраваганцїї у рішенні простих питань мені ніколи не бракувало. Я, м’яко кажучи, трохи невиспаний, зовсім капельку змучений, з синіми блюдцями під очима підрулив під будинок Томаса на новій точилі. Любовно глянувши на неї, я помітив на другому боці вулиці величезну гору різноманітного краму. В Берліні практикувалося викидати старі речі з дому, щоб не морочити собі голову під час переїзду на нову квартиру. Якраз хтось із німців викинув, певно, більшу частину меблів, які були в нього в хаті, а може, навіть і всі. Виглядала ця картина так, ніби хтось акуратно повикидав з балкона апаратуру і меблі на вулицю, але вона, ніжно спланерувавши пір’їнкою вниз, не постраждала. Ето — успєх, вирішив я і почав поспішно грузити в машину знайдений скарб. Треба було встигнути зробити це перед турками і поляками, які полюбляли такого типу розпродажі і могли мене спокійно прибити на місці знахідки. Прекрасний утюг «Бош», чуть підгорівший на краях, але для Новоєврейська — це восьме чудо світу, навіть з тою штукою, що пшикає на білизну. Радіо «Панасонік» в чудесному стані, з потрісканою на сонці фарбою, телевізор АйТіТі — військові технології, пригадав собі я американський фільм, де однойменна контора робила апаратуру для літаків. Правда, штекер в тєліку був обрізаний, але, слава Богу, зі штекерами в Новоеврейську не було і не намічалося жодних проблем. Чотири колеса від «джипа» і всілякі фіґнюшки-бездєлушки, які акуратно були поскладані в ящик разом з купою відеокасет. Всім цим я напакував машину аж до нє, побіг до Томаса нагору, зібрав речі і написав йому записку, в якій щиро йому дякував і обіцяв повернути борги у наступний приїзд. День перед тим, не маючи за що купити собі тих псячих сардельок, які коштували найдешевше, ми з Кольою з Бішкека згодилися перенести якийсь мотлох одному арабові за двадцять марок на брата. Мені ще й потрібні були гроші на бензин, і ми протягом трьох годин таскали його вонь в ящиках з-під бананів з шостого поверху на перший до його жирної арабської кобили. На останній партії «товару» я спішився, щоби не зригнути від запаху, який йшов від мішка з його калісонами і халатами, в яких там лазять мужики, і дико підвернув собі ногу. На даному етапі я виїжджав з Берліна, маючи півпустий бак бензини, вісімнадцять марок і дві ноги — одну нормальну, а другу, як колона Ісакієвського собору. Вона ледве влізала в машину і лежала, як спиляне дерево посеред дороги. Тиснути нею на педаль було дуже боляче, і я згадав собі, як насміхався з Фабіана, котрий кожен раз приходив до мене із щораз більшою кількістю травм і переломів на тілі.

Я поважаю Гітлера за одну річ, якої, певно, ніколи не буде зроблено в Україні, — автобани. Я був на кордоні вже