Читати книгу - "Вигнанець і навчена відьма"

class="p1">— Самі побачите, Платоне Яковичу. — Земський начальник відігнав від полумиска набридливу муху. — Є ще одна донька, Олеся. За віком як старший син Панаса Пилиповича. Усе при ній, так би мовити. — Він показав руками. — Та в дівках засиділася. Причина — десь, мабуть, її покійний батько згрішив. Народилася дівка кривенькою на ліву ногу. Коротша за праву. Я, звісно, не роздивлявся, не міряв аршином. Не знаю, на скільки. Тільки ж видно, кульгає дівчина. Сумно, але ж кому така жінка треба. Хай навіть із маєтком та млином у придане, та й розумом Бог не обділив. Але, бачте, приречена жити в рідній Соколівці.

— Приречена... Ви так кажете, наче це покарання якесь.

— Знаєте, мосьпане... — Дундукевич пожував губами, мов кріль, повторив: — Знаєте, аби ж іще життя в радість. Зимою Степаниду Іванівну відспівали. На здоров’я не жалілася, та й відійшла тихо, всякому б так. — Він перехрестився. — Лягла спати й не прокинулася. Потім Лизавета лікаря поважного з Києва привезла. Оглянув небіжчицю, розрізав... — Земський начальник знову поклав хреста. — Серце, каже, не витримало. Степанида як знала. Заповіт склала на обох доньок, іще восени, й ані пари з вуст їм про те. Значить, відчувала щось, лякати не хотіла.

— А смерть поміщиці має значення? Якщо ні, якщо нема підозр у природній смерті — не варіть, будь ласка, воду. — Неспішна провінційна бесіда в тихому садку починала дратувати і втомлювати Чечеля.

— Ніхто стару Соколовську не вбивав. Хоча... не така вже вона й стара. Тільки п’ятий десяток розміняла. Лизаветі, старшій, батьківського маєтку не треба. Навіть хотіла Олесю до себе забрати, а Соколівку продати, за скільки дадуть, не торгуючись. Так кривенька вперлася. Дбатиму, каже, про спадок, сама собі буду там господиня.

— Зрозуміло, — втрутився Кругляк, потягнувшись при тому до карафки. — Незатишно їй такій ані в Києві, ані навіть у Полтаві. Хто вона там? Сирітка-калічка, яку всім довкола шкода. А тут — сама по собі.

Наповнивши тим часом чарки, взяв свою, гойднув, припрошуючи товариство. Платон почаркувався машинально. Випите повернуло до тями й, відверто кажучи, дозволяло слухати просторікування нових знайомих. Проте не давало змоги вхопити суть, що чим далі, тим більше накручувало. Чечель чувся так, ніби його запросили вислуховувати місцеві плітки, позбавлені глузду. Від того брали позіхи, і не стримався.

Співрозмовники на неввічливий жест не зважили.

— Попервах у молодої барині все добре велося, — вів далі Дундукевич. — Там завдяки прикажчику[30], Савці Писаренку, господарство тримається. Йому старі Соколовські довіряли і їхні батьки. Ті Писаренки біля хазяїв здавна тримаються. Як дістали село сто років тому, так і не міняють прикажчиків.

Платон голосно зітхнув.

— Потерпіть іще трохи. — У голосі Дундукевича бринькнули нотки мольби. — Докладно, по поличках усе розкладаю, аби потім для вас найкраще склалося й менше було запитань.

— У мене запитань мало. Власне, одне: для чого мені слухати історію поміщиків Соколовських?

— Бо кривенька Олеся все ж закрутила з кавалером! — випалив земський.

— Радий за неї. А казали — сама лишиться.

— З того, Платоне Яковичу, все й почалося! Уся біда наша!

— Ваша?

— Маньківки ж! Найближчого села по сусідству! Послухайте, зовсім небагато лишилося.

— Хіба маю вибір...

Чечель відкинувся на спинку стільця, схрестив руки на грудях, демонструючи янгольське терпіння. Кругляк кахикнув. Дундукевич укотре пожував губами.

— У Маньківці є непогана економія[31] поміщиків Недільських. Не аж така зразкова, як у Диканьці чи, скажімо, Жуках. Але й про Недільських «Хуторянин»[32] не раз писав. Розводять вони там на фермах коней англійських, напівкровних. Худобу рогату, овець, переважно волоської породи. Сірі воли з Плавунів на ярмарках цінуються. Словом, знаменита економія, мови нема. Але ж прогрес на носі, його навіть у Маньківці не заперечиш. Тож послав старий Недільський свого сина Микиту вчитися на інженера залізниць. Тим більше в наших краях колії чим далі, тим більше кладуть. Микита ж іще той лобуряка. Не знаю, як там його наука, але як навідується додому — гуляє славно. І якось кинув своїм бешкетним оком на сусідку Олесю. Вона ж, ось побачите, собою гарна, лиш кривенька.

— Я зрозумів про її ваду. Коли вже до суті справи?

— Там ми вже там, Платоне Яковичу! Сеча Микитці Недільському в макітру вдарила, не інакше. Для чого морочив дівку, чорти його знають. У травні все почалося, їх разом бачили за дуже, скажімо так, пікантних обставин. Тоді ж усе й скінчилося. Мало йому гратися: уже на початку червня Плавуни загули, бо панич оголосив — ладнає весілля, якась наречена з пишним посагом.

— Олеся Соколовська, молода поміщиця, відчула себе спокушеною й покинутою. — Платон розплів руки, погладив долонею голений череп. — Історія старіша, мабуть, за створення світу.

— Чекайте! — Очі Дундукевича блиснули, він заговорив швидше. — Аби знав Микитка, куди залазить, сто разів би подумав. Та куди — Микитка! Старий Недільський так само подумати не міг, у що бешкет нащадка виллється. Рік і без того почався для села недобре. Квітень, якщо пам’ятаєте, сухим видався як для звичної весни. Родило погано, та все одно може бути. Аби літом трошки припекло, якось би розгулялося. Самі бачите: дощить уже від початку липня.

— Не знаю аж таких подробиць про погодні умови. — Платон намагався триматися чемно, хоч це вдавалося дедалі важче. — Коли я прибув до Полтави чотири дні тому, у середу, сонце пекло. Зараз ніби так само не холодно.

— То в місті! — вигукнув Дундукевич. — Хіба ми не цікавимося, де і як? Сам особисто телеграми відбивав по інших земствах! Усюди терпимо, хоч і нарікають. Лиш у нашому повіті — як не дощ, то вогко! Болота навкруг, згоден! Тільки ж такої біди не пам’ятаю раніше, аби пшениця лягала, бур’яном заплутана! А сіно в копицях пріло! Яблука не родять, абрикоси, груші! То все Олеся!

— Що — Олеся?

— Кривенька качечка наша образу не проковтнула. І знайшла спосіб помститися. Наслала дощі на наші краї. А на худобу Недільських — моровицю. Аби ж тільки на панську економію. Все село тепер платить за її рахунками.

— Все одно нічого не розумію.

— Чого там розуміти: відьма вона!

Отак.

Розділ 8

Маньківці пороблено

ечель не знаходив слів.