Читати книгу - "Зібрання творів, Кларк Ештон Сміт"

і дзьоба птах указав мисливцеві на своєрідний вузький альков у кам’яній стіні. Та ніша була сухою й цілком могла правити за зручне місце для сну. Ралібар Вуз радо влігся на долівку, і чорна хвиля глибокого сну накотилася на нього, щойно він склепив повіки. Рафтонтіс лишився на сторожі перед альковом, ударами дзьоба віднаджуючи непосидючий наплід Абота, який намагався напасти на сплячого. 

Оскільки в тому попідземному світі не було ані ночі, ані дня, то період, упродовж якого Ралібар Вуз втішався забуттям, годі було виміряти звичним способом ліку часу. Він пробудився від звуку жвавого лопотіння крил і побачив перед собою птаха Рафтонтіса, що тримав у дзьобі якийсь бридотний предмет, анатомія якого виказувала в ньому скоріше рибу, ніж будь-що інше. Відповіді на запитання про те, де і яким чином він упіймав це створіння впродовж свого безперервного пильнування, були більш ніж сумнівними; одначе Ралібар Вуз голодував надто довго, щоб бути бридливим. Він без зайвих церемоній узяв і жадібно проковтнув запропонований сніданок. 

Опісля, скоряючись приписові ґешу, що наклав на нього Абот, він продовжив свою мандрівку до зовнішнього боку Землі. Рафтонтіс, імовірно, обрав шлях навпростець; у будь-якому разі, шлях той лежав далеко і від оповитої хмарами печери Архетипів, і від лабораторій, в яких змієлюди провадили свої тяжкі труди і токсикологічні дослідження. Оминала їхня путь і зачарований палац Гаон-Дора. Після довгого і виснажливого сходження вгору безживними, повними стрімчаків просторами, мандрівець дістався чогось на кшталт підземного плато і, перетнувши його, знов опинився на краю бездонної прірви, єдиними мостами через яку слугували тенета бога-павука Атлак-Нача. 

Уже якийсь час магістратові доводилося пришвидшувати ходу через те, що від самого тванистого ставу слідом за ним ішли деякі з виплодків Абота. Вони, як то було властиво всім представникам їхнього роду, поступово виростали, і зараз уже були завбільшки з молодих тигрів і ведмедів. Хай там як, а коли мисливець дістався найближчого мосту, то побачив, що перед ним його вже почала переходити якась громіздка, схожа на лінивця істота. Гузниці того створіння були всіяні вкрай недоброзичливими очима, і Ралібар Вуз якусь хвилю не мав певності щодо того, в який са́ме бік воно рухається. Не маючи найменшого бажання йти надто близько до пазурів, які випиналися там, де мали бути обернені навспак п’яти тієї почвари, він зачекав, поки чудовисько зникло у пітьмі; на той час Аботове поріддя наздогнало мисливця й було вже майже позаду нього. 

Перед ним над неозорою павутиною ширяв із різким застережливим крумканням Рафтонтіс, а слиняві рила темних почвар, які вже підступали до нього ззаду, змусили лорда поквапливо рушити вперед. Через такий поспіх він не помітив, що під вагою лінивцеподібного чудовиська павутина попереду ослабла і деякі з її пасом розірвались чи порозтягувалися. Побачивши протилежний край безодні, Ралібар Вуз уже не годен був думати ні про що інше, крім того, щоб його дістатися, а тому пришвидшив крок; тої ж миті павутина під ним просіла. Він нестямно вчепився у порвані пасма, які вільно звисали над прірвою, але так і не зміг затримати свого падіння. Стискаючи в пальцях кілька шматків плетива Атлак-Нача, він сторчголов полетів у безодню, глибину якої ще ніхто й ніколи не намагався виміряти з власної волі. 

Та це, на жаль, була непередбачена обставина, якій не могли запобігти приписи сьомого ґешу. 

 

 

Пришестя Білого Хробака 

(Розділ ІX Книги Ейбона63) 

 

 

 

Перекладено з давньофранцузького рукопису 

Ґаспара дю Нора64 

 

Чорнокнижник Еваг, який жив край бореального65 моря, був свідомий багатьох дивних і дочасних призвісток, які з’являлися того середліття. Cтудено палало сонце на чистому й блідавому, наче крига, небесному склепінні над Му Туланом. Вечорами на небосхилі від зеніту й до самої землі зависало полярне сяйво, подібне до гобелена у високому чертозі богів. Блідими та нечисленними вдалися маки й дрібними були анемони, що виросли того літа в усамітнених, оточених стрімчаками долинах за домом Евага; і плоди, що вродили в його обгородженому муром саду, мали безбарвну шкірку та недостиглу серцевину. А понад те йому щоднини випадало бачити дочасний відліт сили-силенної птахів, які прямували на південь з прихованих островів за Му Туланом; і щоночі чув він скорботний гомін іншого птаства, що хмарами пролітало в тому самому напрямку. І щоразу в гучному ревінні вітру чи в журливому плачі прибою вчувалося йому химерне шепотіння голосів з країв одвічної зими. 

Неабияк занепокоїли Евага ці призвістки, так само тривожили вони і грубих рибалок, які жили на узбережжі, біля гавані під його домом. А що був Еваг чоловіком, обізнаним у всякому віщунстві, та провидцем, якому відкривалися видіння далеких земель і майбутніх подій, то скористався він зі свого мистецтва, намагаючись розгадати значення тих знамень. Але немов якась хмара стояла перед його очима за дня і темрява застилала зір, коли він шукав просвітлення у снах. Навіть гороскопи його зводилися нанівець, фамільяри мовчали або відповідали вкрай двозначно; й геомантії66, гідромантії67 та гаруспікації68 не являли йому нічого, крім безладу. Тож здавалось Евагові, що супроти нього діє якась незнана сила, глузує з нього і робить немічним його чаклунство, яке дотепер іще ніколи не зазнавало невдачі. Й за певними ознаками, які відчувають ворожбити, збагнув Еваг: сила та є силою лихою, і передвіщає вона людям згубу. 

Усе те середліття рибалки день у день виходили в море у кораклах69 з лосиної шкіри та вербового пруття і закидали свої неводи. Але, витягаючи неводи, знаходили у них мертвих рибин, які були понівечені, немов обпалені вогнем або страшним морозом; а також живих чудовиськ, і то таких, яких ніколи не бачили навіть найстаріші капітани: триголових істот з хвостами і плавцями, що викликали жах своїм виглядом; чорних безформних створінь, які перетворювалися на огидну рідку твань і втікали із сітей; безголових істот, подібних до набрезклих місяців, від яких на всі боки розходилися зелені замерзлі промені; або почвар, які мали очі, немов уражені проказою, та бороди з цупкого слизу, що сочився з їхніх пащек. 

А тоді з півночі, з-за морського обрію, де між арктичними островами зазвичай плавали кораблі зі Сернґота, з’явилася галера. Її принесло течією, весла мляво звисали з бортів, а стерно недоладно виверталося з боку на бік. Припливна хвиля винесла галеру на берег і залишила її серед рибальських човників, які більше не виходили в море — їх витягли на пісок під високими прибережними бескидами, на