Читати книгу - "Тиха радість, Галина Левтер"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Ал похнюпив голову.
— Ліно! Я не зі зла. Я не бажаю тебе принизити! Я буваю таким…— він перевів подих,— грубим. В серці в мене інші слова. Напевно, я веду себе так, бо не знаю, що з тобою роботи.
— А зі мною потрібно щось робити?— здивування заграло у хворих очах дівчини.
— Я мав на увазі…— тіло Ала горіло, наче у вогні.
Ніколи він не відчував такого поруч з дівчиною. А ще, доводилося переборювати дорослі чоловічі бажання доторкнутися, стиснути в обіймах, витирати сльози, взяти на свою спину й нести на край світу. Найстрашніше, найсокровенніше і найсолодше бажання — поцілувати у ті тонкі, бліді уста.
— Ліно! Не бійся! Прошу! Я не зроблю тобі ніякої шкоди. Обіцяю! Ніколи більше! Давай, трохи кави…
Вона кивнула.
Він притримував стаканчик, намагаючись не торкнутися її.
— Найближчим часом навряд чи ми зможемо прогуляти школу, щоб попити такої кавусі та з'їсти булочку з мінімальними вмістом сиру. Вірю, колись я пригощу тебе чимось смачнішим!
Ліна повільно тягнула гіркуватий напій. Її стан був схожим на цю каву. Терпкість від ранкової ситуації з компанією Берні поступалася місце солодкій турботі. Як його зрозуміти? Темнота відступала. Перед ним її хвороба метляла хвостиком. Можливо такі стани лікуються любов'ю? Але що буде з нею після такої пригоди? Його компанія буде цькувати її гірше попереднього! А він? Ким буде він? Захисником чи мачо, який опустився до того, щоб спокусити Святошу?!
Ліна закрила очі. Це все сон, правда? Ось відкриє очі. Вона буде у своїй кімнаті, в своєму ліжку. Турботливі руки Ала виявляться простою подушкою.
— Поїж ще трохи.
Ліна відкрила очі. Ні, це не сон. Він тут.
— Спасибі!
—Ти так часто в спілкуванні з іншими вживаєш «дякую» та «пробачте», ніби винна в чомусь перед цілим світом, і в той же час, засуджуючи його за те, що він не такий як ти!
— Я не думала над цим.
Ліна дивувалася відкритості Ала. Він спонукав її не втрачати свідомість, вести з ним бесіду й бути щирою.
— Батько вчив мене бути ввічливою, своєю поведінкою не змушувати когось червоніти.
— Ось воно що! Думаєш, тихше їдеш — далі будеш? Соромишся сміливості, яку часом проявляєш? А тепер тремтиш від того, що хтось турбується про тебе? Мовчиш?
Бернштейн починав злитися на себе за відчитування Святоші й за те, що описував її почуття, бентежачи дівчину ще більше.
— Темнота в очах пройшла. Я можу з усім справитися сама. Дякую.
— А ти ще той впертюх! — не витримав Ал. — Ти дівчина чи скеля? Невже важко прикинутися безпомічною? Я би…
Хлопцеві не вистачало повітря. Дівчина ж рубала з плеча.
— Ти переходиш межі! Припини, будь ласка!
— Про що ти?
— Ми ледве знайомі, а ти напрошуєшся на відвертість та дружбу. Навіщо формувати прив'язаність? Щоб потім зробити боляче? Прошу тебе, не треба турботи, а потім знущань наді мною разом зі своїми дружками!
Алові стало млосно від її слів. Невидима стіна з неймовірною швидкістю будувалася між ним і нею.
Ал дістав пляшку з водою, вилив рідину собі на голову.
Охолонувши, промовив:
— Відкладемо цю розмову на потім. Краще з'їж булочку. Я можу відійти, щоб не створювати незручностей! Не звинувачуй себе!
Він поклав свою велику долоню на її маленьку тендітну ручку.
— Якщо чесно, мені здається ти дуже самотня. Допомагаючи іншим, ти не дозволяєш допомагати тобі! Ти боїшся людей, не таких як ти, очікуючи від них якоїсь підстави!
До горла хлопця підступила гіркота.
Сердячись на себе, він простягнув їй булочку. Вона, втомившись від нелегкої розмови з хлопцем, від якого мліла душа, взяла її.
Бернштейн підняв очі до неба. Сіре осіннє небо через невидиме сито почало просіювати дощ. Зачекавши поки Ліна доїсть, Ал мовив:
— Ліно, ходім! Починається мжичка! Намокнемо!
Хлопець швидко закинув Святошин рюкзак собі на плечі, простягнув руку, щоб допомогти Ліні піднятися.
Дівчина усміхнулася. Сама собі сказала: «Це звичайна ввічливість» й вклала свою руку в його. Піднявшись, її пальці легко вислизнули з Алової спітнілої долоні. Вона швидко заховала замерзлі руки в кармани свого тоненького пальтечка.
— Боїшся мене? — Ал зімкнув пальці в кулак аби зберегти її дотик. — Думаєш роблю це ради зваблення, про яке бовкнули хлопці?
Ліні згадалися слова батька: «В житті потрібно вміти відпускати ситуації, але не втрачати голови». А голова іде обертом від його дихання, спітнілої долоні і гарячих слів! Він що, надумав закохатися в Святошу? Це ще гірше, ніж дурні насмішки! Бо те ідіотське пройде, а від боротьби воші з грошами, стовідсотково постраждає перша. Вона розуміла, до Аріни Давидової їй нема чого рівнятися. Та й не потрібно. Бо він — не знає Бога, йому те далеке. Взнає її ближче — посміється з віри, поглядів, почуттів. Анна Петрівна застерігала від цього милого личка і м'якеньких слів.
— Я тебе проведу, Ліно!
— Не варто. Дякую Вам за поміч. Я сама.
— Знову «ви»…— Ал вкляк на місці. Від Ліниного викання очі запливли сльозами. —Ти не хочеш, щоб я був поруч?
Несподіване запитання розбило стіну, що виросла між ними.
— Ал-л, —зуби почали зрадницьки цокотіти. — Ми з різ-з- них світів. М-ми як-к то «гррро-шшші до гррошшей…».
— Ти не воша! — Ала ще б трохи й зірвало на крик. — І ти мені подобаєшся!
Сказав. Нарешті зміг зізнатися собі, їй.
Підійшов і обняв. Міцно. Пригладив неслухняне розтріпане волосся.
Він знав, що так не можна робити з дівчатками, яких називають «святошами». З таких можна було сміятися, але доторкнутися до них було страшно. Здавалося, сам Господь Бог відірве руки за посягання на їх честь.
Тільки що робити тим дівчаткам, якщо в їхнє серце влазить такий «спокусник»?
З несподіванки Ліна принишкла. Слухала як стукотить серце «тихої радості».
Ал поцілував її у маківку й розімкнув обійми. Не на людях же цілувати в уста!
Засоромлена Ліна, боялася дихнути. Вона думала, що відштовхне його. Батько казав так робити, коли якесь чудо буде лізти до неї. Застерігав щодо обіймів, поцілунків й всього іншого, що може бути між чоловіком і жінкою. Казав, берегти себе до шлюбу. Для єдиного. Для свого чоловіка.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Тиха радість, Галина Левтер», після закриття браузера.