Читати книгу - "Подорожі філософа під кепом, Майк Гервасійович Йогансен"

«Дорогий товаришу, – в свою чергу поважно сказав провідник. – Я не можу задоволитися вашим поясненням. Справа в тому, що я не лише провідник цього вагону. Я крім того ще й літературний критик школи Іони Вочревісущого.[59] Як ви знаєте й самі, цей критичний корифей додержується такої глибокої позиції. Все, що написано в книзі, все це так таки й було насправді. Написано „я“ – то це значить автор. Написано, що Дон Хозе Перейра перетворився на Данька Харитоновича Перерву – під впливом соняшного проміння – значить перетворився під впливом соняшного проміння. Який не напишіть абсурдний жарт – Іона Вочревісущий сприйме його всерйоз і зробить висновки.

Ви ж не посмієте твердити, що цей знаменитий корифей – ідіот? Ви навіть не наважитесь констатувати, що він – кретин? Чи не так?»

Я мусів зі скрухою на серці погодитися з провідником і, діставши отця Чарлза Кінгзлї з полиці, перекреслив його хрест-навхрест олівцем.

«Ви задоволені?»

«Я задоволений», – сказав провідник і ми прокинулися. У вікні сірів ранок. Це була стація Мелітопіль.

VIII

Ми з преподобним отцем Чарлзом Кінґзлі вибралися крізь стацію на бруковану візницьку біржу. Лежав мокрий ефемерний південний сніг і ми поїхали лінійкою [60] по тридцять копійок з носа, а всіх нас було на руб двадцять.

Ми довго їхали вподовж залізниці. Запасною путтю чимчикували вантажні двадцятитонні вагони з гальмом Казанцева.[61] Це наші радянські вагони, а не «40 человек 8 лошадей» царського уряду, що, видко, розглядав залізницю головним чином як спосіб возити гусарські й уланські частини. Вагони підпливали до шоп Союзхліба.

Раптом спосеред людського струму обіч дороги народився Боря Фінкель, без шапки і в білій сорочці. Тюпаючи хлюпким снігом, він наздогнав нашу лінійку, вхопив мене й преподобного отця Чарлза Кінґзлі за шиї, розмахнувся і впав у лінійку. На лінійці сильно запахло алькоголем. У руках Боря Фінкель мав пужално,[62] яким виробляв артикули [63] і націляв у перехожих. Коли зустрічався нам віз, чи вантажний автомобіль, Боря коцав по ньому пужалном, знову націляв у пасажирів і вигукував якусь одну фразу. «По інерції», – кричав він. Значення цієї фрази з’ясувалося пізніше. Боря Фінкель розривав на голих грудях сорочку. Боря Фінкель гукав і танцював на лінійці. Перехожі сміялись, і нарешті пасажир у шубі й шапці, випещений жирний пасажир, якого Боря Фінкель загнав у самий куток лінійки, перекипів і зліз, не заплативши грошей. Візник образився на Борю Фінкеля. – «Вези! – сказав Боря. – Гроші є! По інерції!».

Проїхавшись скільки треба було, щоб тричі застудитися на смерть, Боря Фінкель зіскочив з лінійки й став із тротуару націляти вже в нас. «По інерції!» – гукав він і скоро зник у юрбі.

IX

Аборигени розповіли, що Боря Фінкель, продавець мелітопільського церобкоопу, одразу виграв по двох облігаціях по п’ять тисяч карбованців, а всього десять тисяч. Ці гроші покладено на його рахунок, а йому видано на руки невелику суму,

І от Боря Фінкель, добрий продавець церобкоопу, не витримав спокуси й п’є вже шостий день. «По інерції!» – поясняє він зустрічним співмістянам.

Ми з чесним отцем Чарлзом Кінґзлі в’їхали в Мелітопіль. Де тепер Юджін? – думав я. Де та дівчина, що він любив «за зелень у крижня в підбитім крилі і за вогку розкіш сніжин» і що застібнула йому груди від вітру? Де він, і чом я не стою з ним поруч у Молочнім Лимані [64] по коліна в морозній воді? У свою чергу шановний піп, ботанік і письменник Чарлз Кінґзлі, згадував, як він нарешті допався до розкошів Вест-Індії, усе життя мріявши про подорож туди. Ось що згадав Чарлз Кінґзлі:

X

«... А хто ці троє хлопців у стемна-блакитних каптанах і штанях, що з них один несе пару солодкої картоплі, почеплену на кінець довгого бамбукового дрючка з камінцем на другому кінці для балянсу. Коли вони наблизилися, їхні сумовиті лиця зраджують їх. Китайці вони – поза всяким сумнівом; але чи старі, чи молоді, чи чоловіки чи жінки, ви не можете взнати, поки досвідченіші люди не пояснять вам, що жінки носять шиньйони й не носять капелюхів, а чоловіки носять капелюхи, закручуючи під них свої косиці. Поза цією різницею я іншої не знаю, щоб її було видко. Авжеж що в цих сумних обличчях ніякої різниці ви не побачите. „Offas non facies“,[65] як сказав старий Амміян Марцелін.

Та чого це китайці ніколи не всміхаються? Чому в них вічно такий вигляд, наче хтось сів на їхні носи, скоро вони народилися, і що вони через усе життя ревно плачуть над цією бідою? І вони, очевидно, бувають веселіші інколи. Раз і тільки один раз у Порт-оф-Спейн ми бачили китаянку, що, годуючи своє немовля, вибухнула чудним сміхом: і ми подивилися одне на одного здивовані не менше, як коли б наші коні почали балакати».[66]

XI

Згадавши це місце з своєї книги, пречесний отець Чарлз Кінґзлі звернувся до мене.

«Я бачу, – сказав він, – що в розділі X ви написали щось про дівчину й про любов і про гарячу дружбу. Ви, друже, не маєте права про це писати. Ви можете писати тільки про деталі тракторів і комбайнів».

«Самі ви сволота, пресвятий отче Чарлзе, – одповів я. – Радянський Союз не монастир і ми не ченці. Веселими, молодими руками ми будуємо п’ятирічку, любимо, плачемо й сміємось, як належить справжнім людям, не попівському кодлу.

І китайці тепер, отче, не носять косиць, і китаянки не калічать ніг, а китайці весело викидають ваших, отче, компатріотів з своїх країн. Ви хочете знати, чого китайці ніколи не всміхалися, наче хтось сів на їхні носи. Ваші, чесний отче, компатріоти важким задом сиділи на їхніх носах і ротах, душили їх опієм і душать ще й тепер. Але Китай тепер усміхається, плекаючи свою дитину – Червону армію. Ваші коні не почнуть балакати, але Китай уже загомонів. Отже, отче, заткніться й придивляйтеся до всього, що бачите навколо».

Під вогким першим снігом жив Мелітопіль. Ваговози гуркотіли по макадаму,[67] везучи вагу у вагони. Двигтів завод, машиноремонтний завод, із піснею йшли комсомольці, до нас на лінійку сіла дівчина-фальцівниця [68] з друкарні