Читати книгу - "Вники, Міхал Шьмеляк"

– Мабуть, таке буває, чи не так?

– Так? Тоді продовжуй слухати. У Вниках ніхто ніколи нікого не вбивав, і все. У Вниках ще ніхто

нікого не побив, це два. Жодного домашнього насильства, це три. І найдивніше те, що у Вниках ніхто ніколи

ні в кого нічого не крав. В паперах немає жодних слідів, навіть найменших.

– А як щодо зникнень?

– Почекай, до цицьки потихеньку. Є лише дві можливості для такого стану речей: або це дійсно

місце, де всі живуть, як Бог велів, гріх нікому невідомий, і добро ллється з людей відрами, або...

– Або хтось викрав справи, — швидко закінчив Косма.

– Так, але якщо викрав, знищив, що завгодно, то зробив це вибірково, тому ті, що пов'язані зі

зникненнями, на місці.

– Тобто, зникнення зголошувалися?

– Хм... Ніби і так, ніби і ні. Тому що є лише кілька справ, в середньому один раз на десять років. Ніяк

не виключення. Я їх не переглядав, не встиг, але сьогодні зроблю. Але зовсім випадково я переговорив з

нашим возним, він людина стара, пенсіонер, у нас підробляє. Уяви, що він ніколи про Вники і не чув. Ніколи

там не був. Але чому?

– Тому що там ніколи нічого не відбувалося?

– Отож то! Тільки коли я показав йому карту, він повірив, що це село існує. А за сорок років служби

об'їздив все воєводство вздовж і впоперек.

– Тобто, можливо, ніхто не крав матеріалів справ, тому що їх просто ніколи і не було?

– Таку можливість попередньо допускаю. Маленька закрита громада, всі знають один одного, всі

справи між собою влаштовують, нічого не виходить назовні. Ідеально підходить для сценарію фільму жахів.

– Але і так дивно.

– Дивно, – підтвердив Синиця. – А ти сам коли-небудь чув про справу Поланецької?

– Абсолютно.

– Один селянин, повертаючись з різдвяної нічної служби, замордував усю родину свого сусіда. Він

зробив це, наїхавши на них автобусом, у якому їхало близько десятка людей з села. Він змусив їх поклястися

на хресті, що вони ніколи не розкриють таємницю вбивства, і, повір, змова мовчання тривала роками, і

можна сказати, що вона триває й досі. Часто буває важко стати на місце людей, які все життя провели в

одному місці, в оточенні тих самих людей.

– Можливо, ти і маєш рацію, я візьму це до уваги. А ти ввечері заглянеш глибше до справ?

- Звичайно. Але це ще не все, я домовився з одним журналістом. Коли я попитав хлопців про ті

Вники, вони сказали мені, що один недомірок вештається і розпитує про село, і навіть ставить подібні

запитання. Він робив якийсь репортаж про таємничі злочини в цьому районі, і ці зникнення якось йому для

ідеї пасували. Не знаю, звідки він це знає, але нехай сам тобі про це скаже. Дивний тип, я подзвонив йому, і

він сказав, що ти маєш бути завтра опівдні в Єленій Гурі в Макдональдсі. Він не погоджувався, щоб я

надіслав тобі його номер телефону, але мені наплювати, і я його надсилаю. Однак, якщо можеш, не дзвони.

– То як я його зустріну? – запитав Косма. Взагалі він не дуже любив журналістів, особливо слідчих, але іноді вони навзаєм допомагали собі.

– Він сказав тобі шукати горбатого.

– Автомобіль?

– Ні, чоловіка, горбаня, каліку. Він сам так сказав – засміявся приятель. – Я його не бачив, але зі звітів

хлопців знаю, що він не бреше.

– Дякую, Синиця.

– Без звичного "Бог заплатить"?

7

"Синиця" польською мовою - "sikorka".

22

– Я дорослий і за мене ніхто не платить, – засміявся Косма.

– Сподіваюсь. Я передзвоню тобі пізніше. Може, вишлю тобі на електронну пошту, якщо знайду

щось цікаве, бо напевно тільки вночі доберусь до компа.

– Дякую. Привіт.

– З Богом, – сказав Синиця на прощання і поклав трубку.

Тим часом Косма, розмовляючи зі своїм приятелем, дійшов до костелу. Побачив, що двері

відчинені, вирішив зайти, може, зустріне якогось священика чи навіть самого костельного служника, покровителя ключа з діда-прадіда. Місцевого Святого Петра!

Увійшов у затінений інтер'єр й відчув ту благочестиву зосередженість, страх порушити спокій Бога

Отця, що сидить десь високо, нечутливий до людських життів і трагедій маленької блакитної планети. Сам

він боровся з цим роками і не міг подолати цю хвилю ледь стриманого піднесення. Ніби при вході до храму

його душу прийняв ангел із саном гардеробника. Чоловік опускав очі, ставав серйозним, затихав, але ж це

був будинок, як будь-який інший. Атмосферу створювали просочені пахощами стіни, чи, радше, психологічний фактор, цеглинка за цеглинкою закладена католицьким вихованням, страхом і повагою до

умовного місця контакту з Богом? Мабуть, на Заході покинуті віруючими церкви перетворювали на

громадські центри, зали для