Читати книгу - "Після війни. Історія Європи від 1945 року"

У цьому полягала одна з відмінностей Західної Європи від Східної. Іншою було те, як німці поводилися з населенням окупованої країни. Норвежців, данців, нідерландців, бельгійців, французів і, до вересня 1943 року, італійців принижували та використовували. Але, якщо вони не були євреями, комуністами чи учасниками руху Опору з будь-якого боку, загалом їм давали спокій. Через це звільнені нації Західної Європи могли уявити відновлення чогось подібного до попереднього ладу. Насправді навіть парламентські демократії міжвоєнних років тепер мали дещо пристойніший вигляд завдяки німецькому втручанню: Гітлер успішно дискредитував щонайменше одну крайню альтернативу політичному плюралізму та верховенству права. Змучене населення континентальної Західної Європи понад усе прагнуло відновити атрибути нормального життя та належне державне урядування.

Отже, ситуація в щойно звільнених західноєвропейських державах була доволі неприваблива. Однак те, що переживала Центральна Європа, Джон Макклой, верховний комісар США в Німеччині, назвав «повним економічним, соціальним та політичним занепадом… який в історії можна порівняти хіба що із занепадом Римської імперії». Макклой говорив про Німеччину, де Об’єднана військова адміністрація мала відбудувати все з нуля: закони, порядок, послуги, зв’язок, державні інститути. Однак вона принаймні мала для цього засоби. На Сході все було набагато гірше.

Гітлер, щонайменше такою ж мірою, як і Сталін, вбив клин у континент і розколов його. Історія Центральної Європи — земель Німецької імперії та імперії Габсбургів, північних частин давньої Османської імперії та навіть найзахідніших територій російських царів — завжди відрізнялася від історії національних держав Заходу. Але відмінність між ними не обов’язково мусила бути нездоланною. До 1939 року угорці, румуни, чехи, поляки, хорвати та балтійці могли позаздрити жителям Франції чи Нідерландів. Але не бачили жодних підстав, чому вони не можуть досягти аналогічного процвітання та стабільності в себе вдома. Румуни мріяли про Париж. Чеська економіка в 1937 році показувала кращі результати, ніж австрійська, і складала конкуренцію бельгійській.

Війна змінила все. На схід від Ельби совєти та їхні місцеві представники отримали в спадок частину континенту, де вже відбувся кардинальний розрив із минулим. Тому, що не повністю знецінилося, було завдано безповоротної шкоди. Уряди Осло, Брюсселя чи Гааги, що перебували у вигнанні, могли повернутися з Лондона та сподіватися повернути собі легітимну владу, яку вони були змушені віддати в 1940 році. Однак попередні керманичі Бухареста й Софії, Варшави й Будапешта і навіть Праги не мали майбутнього: руйнівна жорстокість нацистів знищила їхній світ. Залишалося тільки визначити політичну форму нового ладу, який мав прийти на зміну назавжди втраченого минулого.

Розділ 2

Відплата

Бельгійці, французи та нідерландці під час війни привчилися думати, що брехати, шахраювати, торгувати на чорному ринку, компрометувати та вводити в оману — це їхній патріотичний обов’язок. Після п’яти років ці звички міцно закріпилися.

Поль-Анрі Спаак (міністр закордонних справ Бельгії)

Помста не має сенсу, але деяким людям не було місця у світі, який ми намагалися побудувати.

Сімона де Бовуар

Нехай буде винесено й виконано суворий і справедливий вирок, як того вимагає честь нації та заслуговують її найбільші зрадники.

Резолюція організації чехословацького підпілля, яка вимагала суворого покарання словацькому отцю Йозефу Тісо, листопад 1946 року

Для того, щоб відновити власну легітимність, щоб повернути собі владу в належно керованих державах, уряди звільненої Європи мусили насамперед розібратися зі спадщиною повалених воєнних режимів. Нацисти та їхні поплічники зазнали поразки, але з огляду на масштаб їхніх злочинів цього було явно недостатньо. Якщо законність післявоєнних урядів ґрунтується лише на їхній військовій перемозі над фашизмом, чим вони були кращі за фашистські адміністрації воєнного часу? Важливо було означити діяльність останніх як злочинну і відповідно їх покарати. Для цього було достатньо правових та політичних підстав. Але бажання помсти також походило із глибшої потреби. Для більшості європейців Друга світова війна полягала не в боях та переміщеннях, а в щоденній деградації, коли чоловіків і жінок зраджували та принижували, щодня підштовхували до дрібних злочинів та ганебних учинків, унаслідок чого кожен щось втрачав, а багато хто — усе, що мав.

Ба більше, на відміну від Великої війни, пам’ять про яку все ще жила в багатьох, людям у 1945 році особливо не було чим пишатися, натомість вистачало причин для сорому і навіть значного почуття провини. Як ми побачили, більшість європейців переживали війну пасивно — спочатку завойовані та окуповані однією групою іноземців, а потім звільнені іншою. Єдиним приводом для колективної національної гордості були озброєні партизанські рухи Опору, які боролися з окупантом; саме тому міф Опору мав найбільше значення в Західній Європі, де опору насправді було найменше. У Греції, Югославії, Польщі та Україні, де велика кількість справжніх партизанів вела відкриту боротьбу з окупаційними силами та між собою, усе було, як завжди, не так просто.

Наприклад, у звільненій Польщі радянська влада не схвалювала публічної підтримки збройних партизанів, які виступали проти комунізму щонайменше так само палко, як і проти нацизму. У післявоєнній Югославії, як було роз’яснено вище, деякі учасники руху Опору були «рівніші» за інших — принаймні в очах маршала Тіто та його переможних вояків-комуністів. У Греції та в Україні місцева влада в 1945 році арештовувала, кидала до в’язниці або страчувала кожного озброєного партизана, якого могла знайти.

Одне слово, «опір» був поняттям розмитим та неоднозначним, а подекуди вигаданим. Але «колабораціонізм» — то була інша річ. Колаборантів усюди можна було виявити та покарати. Це були чоловіки і жінки, які працювали на окупанта чи спали з ним, які пов’язали свою долю з нацистами або фашистами, які опортуністично намагалися дістати політичну чи економічну вигоду під прикриттям війни. Іноді вони належали до релігійної, етнічної або мовної меншини, а отже, їх і так зневажали чи боялися з інших причин; і хоча злочину «колабораціонізму», як і його правового визначення та міри покарання, до війни не існувало, колаборантів на достатніх підставах могли судити за зраду — реальний злочин, який тягнув за собою доволі суворий вирок.

Карати колаборантів (справжніх і лише підозрюваних) почали ще до припинення бойових дій. Насправді це робили й під час війни — індивідуально чи за наказом підпільних організацій руху Опору. Але в проміжку між відходом німецьких військ і встановленням ефективного контролю союзницькими урядами народний гнів та