Читати книгу - "Кайдашева сімʼя, Іван Семенович Левицький"

- А я ду­мав, чи не по­ла­мав ти ча­сом во­за, - го­во­рив сер­ди­то батько.

Мелашка ввiй­шла в свою убо­гу ха­ти­ну й стов­пом ста­ла.

Доки во­на йшла по­руч з Лав­рi­ном, до­ти на неї не­на­че пiв­ден­не сон­це свi­ти­ло, а як увiй­шла в ха­ту, для неї не­на­че сон­це впа­ло з не­ба, i од­ра­зу ста­ла тем­на нiч. Ма­ти за­га­ду­ва­ла їй ро­бо­ту: ро­бо­та, ви­па­да­ла з рук. Во­на пiш­ла в са­док, ста­ла пiд виш­ня­ми, схи­лив­ши го­ло­ву, i для неї все зда­ва­дось, що во­на йде зе­ле­ним гаєм по­руч з Лав­рi­ном i нi­як не пе­рей­де то­го гаю… От во­на нi­би схо­дить з го­ри, вхо­дить в тем­ну до­ли­ну, а з до­ли­ни знов ви­хо­дить на го­ру й знов по­руч з Лав­рi-ном спус­кається в яр по­пiд ду­ба­ми, а Лав­рiн нi­би ди­виться на неї яс­ни­ми ве­се­ли­ми очи­ма та все го­во­рить, мов со­ло­вей­ко ще­бе­че… Ти­хiй та смир­нiй дiв­чи­нi йшла на ду­шу пiс­ня.

- Чи ти, дiв­ко, сьогод­нi зду­рi­ла, чи на те­бе нас­ла­но? - крик­ну­ла ма­ти.

Мелашка бу­ла з по­етич­ною ду­шею, з лас­ка­вим сер­цем. Ча­сом во­на в своїй роз­мо­вi не­са­мо­хiть вки­да­ла сло­ва пi­сень.

I зе­ле­ний гай, i Лав­рiн, i йо­го очі - все ра­зом щез­ло. Ме­лаш­ка важ­ко зiтх­ну­ла i пiш­ла в ха­ту до ро­бо­ти.

Другого дня, в не­дi­лю, Лав­рiн не мiг дiж­дать ве­чо­ра. Нi­ко­ли йо­му день не зда­вав­ся та­ким дов­гим. Над­ве­чiр Лав­рiн на­ки­нув на пле­чi свит­ку, взяв у ру­ки со­пiл­ку й пi­шов до мли­на. Йо­му зда­ва­лось, що йо­го ту­ди не­суть кри­ла. Цi­лу до­ро­гу то со­пiл­ка йо­го гра­ла, то пiс­ня нi­би са­ма спi­ва­лась.

Лаврiн прий­шов до Ро­сi. За ви­со­кою ске­лею пе­ред ним роз­гор­ну­лась до­ли­на з вер­ба­ми: греб­ля, Рось, млин над Рос­сю. Ве­чiрнє сон­це, так як i вчо­ра, об­ли­ва­ло яс­ним про­мiн­ням усю до­ли­ну. Во­да пiд ко­ле­са­ми шу­мi­ла… Лав­рiн гля­нув на мiс­ток на ло­то­ках. Ме­лаш­ки не бу­ло; по­ди­вив­ся пiд ту вер­бу, де вiн сто­яв з во­зом, i там її не бу­ло.

Понад Рос­сю над са­мим бе­ре­гом рос­ли дов­ги­ми ряд­ка­ми вер­би та ло­зи. На од­но­му ка­ме­нi пiд вер­бою си­дi­ла Ме­лаш­ка. Лав­рiн уг­ля­дiв її го­ло­ву з вiн­ком квi­ток. Со­пiл­ка са­ма за­ще­бе­та­ла, як пе­ре­пiл­ка. Ме­лаш­ка вгля­дi­ла Лав­рi­на на греб­лi, вста­ла з ка­ме­ня й ста­ла над во­дою, по­хи­лив­ши го­ло­ву.

Лаврiн пе­рей­шов че­рез греб­лю й на­си­лу про­дер­ся че­рез гус­тi вер­би та ло­зи, пе­реп­ле­те­нi бi­ли­ми кру­че­ни­ми па­ни­ча­ми то ожи­ною.

- Добривечiр, Ме­лаш­ко! - ти­хо про­мо­вив Лав­рiн, взяв­ши її за ру­ку.

- Доброго здо­ров'я! - обiз­ва­лась ще ти­хi­ше Ме­лаш­ка, i її очi ста­ли пов­нi слiз, як кри­ни­ця во­ди. - Я ду­ма­ла, що ти не прий­деш. Чо­го ти так за­ба­рив­ся? Чи те­бе ма­ти не пус­ка­ла, чи батько сва­рив­ся?

Сядьмо, Ме­лаш­ко, та по­го­во­ри­мо.

Вони сi­ли на дов­го­му, як стiл, ка­ме­нi. Сон­це свi­ти­ло на їх з-за Ро­сi й про­ни­зу­ва­ло зе­ле­нi вер­би, ку­щi ви­со­кої осо­ки ко­ло са­мо­го ка­ме­ня в во­дi, ви­со­кий кущ оче­ре­ту з куд­ла­ти­ми ки­ти­ця­ми, що зак­ри­вав їх од мли­на.

- Чого ти, Ме­лаш­ко, та­ка смут­на? Бро­ви твої чор­нi й ли­це бi­ле: де ж дiв­ся рум'янець з тво­го ли­ця?

- Я цi­лу нiч спа­ла, як не спа­ла. Все нi­би гу­ля­ла з то­бою в зе­ле­но­му гаю та квiт­ки рва­ла; все нi­би ди­ви­лась на те­бе - не на­ди­ви­лась, го­во­ри­ла з то­бою - не на­го­во­ри­лась.

Лаврiн роз­пи­ту­вав Ме­лаш­ку про її батька, ма­тiр, за сес­тер та бра­тiв. Во­на йо­му роз­ка­за­ла, що її батько бiд­ний, що ма­ти її ду­же лю­бить i жа­лує, що в неї ба­га­то ма­леньких сес­тер та бра­тiв. Лав­рiн об­няв її тон­кий стан, i во­на схи­ли­ла йо­му на пле­че го­ло­ву, зак­вiт­ча­ну ма­ком, нас­тур­цi­ями та м'ятою. На Лав­рi­но­ве ли­це по­хи­ли­лись свi­жi квiт­ки ма­ку та па­ху­ча м'ята й про­хо­лод­жу­ва­ли йо­го га­ря­чу що­ку, не­на­че хо­лод­на ро­са.

Мелашка роз­пи­ту­ва­ла Лав­рi­на про йо­го батька, про се­ло, за се­ми­горських дiв­чат. А во­да в Ро­сi ти­хо пли­ну­ла, по­то­ки гу­ли, не­на­че десь да­ле­ко у лi­сi, ти­хо ко­ли­ва­лась осо­ка та ла­тат­тя на во­дя­нiй бист­ри­нi ко­ло ка­ме­ня, не­на­че де­ре­во на ти­хо­му вiт­рi. Сон­це сi­да­ло за Рос­сю, за бо­гус­лавським лi­сом. Жи­та нi­би дрi­ма­ли. А в мо­ло­дих ду­шах роз­го­рю­ва­лась лю­бов, як роз­го­рюється сон­це лiт­нiм ран­ком.

Вже сон­це зов­сiм зай­шло, i над­во­рi ста­ло су­те­нi­ти. Ме­лаш­ка вста­ла.

- Чи це ти пi­деш уже до­до­му? - спи­тав Лав­рiн.

- Боюся опiз­ни­ти­ся. Ме­нi до­ро­га до­до­му че­рез гай.

- То я те­бе про­ве­ду, - ска­зав Лав­рiн. I во­ни обоє зня­ли­ся з ка­ме­ня й пiш­ли мiж жи­та­ми на го­ру. Лав­рiн про­вiв Ме­лаш­ку до се­ла. Вже бу­ло вид­но ха­ти. Тре­ба бу­ло про­ща­ти­ся.

- Дiвчино моя, кра­ща од сон­ця, не маю си­ли одiр­ва­тись од те­бе! Де зби­рається ва­ша ву­ли­ця? Йди до­до­му, а з до­му ви­ходь на ву­ли­цю. Я там те­бе жда­ти­му.

- Наша ву­ли­ця зби­рається не­да­ле­ко од церк­ви, пiд вер­ба­ми, ко­ло кри­ни­цi. Але як ти вер­неш­ся до­до­му вно­чi? Що то­бi батько ска­же?

- Вже про те не пи­тай! Те бу­де, що бог дасть. Ме­лаш­ка пiш­ла до­до­му, а Лав­рiн пi­шов до кри­ни­цi, де зби­ра­лась ву­ли­ця.

Надворi смер­ка­ло. Пiд вер­ба­ми, не­да­ле­ко од кри­ни­цi, за­во­ру­ши­лись дiв­ча­та й хлоп­цi. Лав­рiн сто­яв пiд вер­бою ко­ло ти­ну. Па­руб­ки вгля­дi­ли йо­го. Поз­до­ров­ка­лись з ним i за­раз при­мi­ти­ли, що Лав­рiн був їм нез­най­омий.

- Що ти за лю­ди­на? - спи­тав Лав­рi­на один па­ру­бок. - Ти, здається, не з на­шо­го кут­ка… А чо­го це ти, вра­жий си­ну, хо­диш до на­ших дiв­чат, на на­шу ву­ли­цю, нас не спи­тав­шись?

Парубки обс­ту­пи­ли Лав­рi­на навк­ру­ги.

- Я не бiєвський. Я прий­шов у Бiєвцi не­дав­но й шу­каю со­бi ро­бо­ти, - обiз­вав­ся Лав­рiн.

- Ого-го, доб­рий ро­бiт­ник! Ро­бо­ти не знай­шов, а на ву­ли­цю за­раз до­ро­гу знай­шов! - крик­нув дру­гий па­ру­бок.

- Коли хо­чеш з на­ми гу­ля­ти та до на­ших дiв­чат хо­дить, то став нам мо­го­ри­ча, а то ми то­бi ки­ями по­ка­же­мо до­ро­гу з на­шої ву­ли­цi.

Лаврiн знав па­ру­боцький зви­чай i по­вiв усю па­ру­бо­чу ва­та­гу в ши­нок. Вiн пос­та­вив їм мо­го­ри­ча i вже в зго­дi з ни­ми вер­нув­ся на ву­ли­цю.

Мелашка не­за­ба­ром ви­бiг­ла на ву­ли­цю. Лав­рiн пiз­нав її й од­рiз­нив­ся з нею од че­ля­дi. Во­ни ста­ли ос­то­ронь, пiд вер­бою ко­ло ти­ну, з-за кот­ро­го виг­ля­да­ли ши­ро­кi квiт­ки со­няш­ни­кiв. Лав­рiн прик­рив Ме­лаш­чи­нi пле­чi своєю сви­тою i об­няв її за стан.

Зорi ви­си­па­ли на не­бi. Се­ло зас­ну­ло. Дiв­ча­та спi­ва­ли та жар­ту­ва­ли з хлоп­ця­ми. А Ме­лаш­ка, як гор­ли­ця, гор­ну­лась до Лав­рi­на. Вже ву­ли­ця роз­бiг­лась. На не­бi зiй­шла зо­ря, а Лав­рiн усе сто­яв з Ме­лаш­кою i не мав си­ли одiй­ти од неї.

- Коли ж ти прий­деш до ме­не? - спи­та­ла Ме­лаш­ка.

- Я до те­бе ла­ден що­но­чi хо­дить. Про­щай, чор­ноб­ри­ва! Про­щай, моє яс­не со­неч­ко! Десь ти, моя