Читати книгу - "Беззоряне море, Ерін Моргенштерн"

Закарі несподівано опиняється біля бару в блакитних тонах, де розмовляє про коктейлі із чоловіком у костюмі та в одній з гостьових масок, а до вилоги в нього причеплена етикетка, на якій надруковано «Привіт, мене звуть…» і рукою дописано «Ґодо»[23].

Хлопець записує назву порекомендованого Ґодо бурбону на своєму роздрукованому квитку.

— Перепрошую, — озивається жінка в химерній, на вигляд дитячій світло-блакитній сукеночці та білих підколінниках, і аж за мить Закарі розуміє, що вона звертається до нього: — Ви, бува, не бачили десь тут кота?

— Кота? — Хлопець припускає, що це русява версія Аліси із Задзеркалля, яких тут цілий натовп, аж раптом до неї приєднується інша леді в такому самому одязі, і тоді стає зрозуміло (і трохи бентежно), що вони близнючки із «Сяйва»[24].

— У готелі живе кішка, — пояснює перша близнючка. — Ми шукали її цілий вечір, але марно.

— Допоможете нам пошукати? — просить її двійниця, і Закарі погоджується, попри те що через їхню зовнішність ця пропозиція видається трохи моторошною.

Вони вирішують розділитися, щоб охопити більшу територію, і Закарі суне назад на танцмайданчик, та зупиняється, щоб послухати джазовий гурт, і намагається пригадати, звідки знає цю мелодію.

Він зазирає в затінок за гуртом попри сумніви, що кішці сподобається весь цей галас.

Аж раптом хтось плескає його по плечі.

Жінка, вбрана в костюм Макса, вища, ніж він думав, завдяки короні, стоїть біля нього.

— Хочете потанцювати? — запитує вона.

«Скажи щось чемне й вишукане», — наказує голос у голові Закарі.

— Аякже, — це єдине, на що спромігся його рот; голос у голові розчаровано здіймає руки, однак Короля чудовиськ, певне, така відповідь влаштовує.

Зблизька деталі її костюма ще виразніші. Золота маска пасує до корони — обидві просто вирізані зі шкіри та вкриті розкішною металевою фарбою. Очі під маскою підведені золотистим олівцем, і навіть на віях мерехтять ті самі золоті блискітки, що й у зачесаному догори темному волоссі, що, як тепер здається хлопцеві, може бути перукою. Рядочок білих ґудзиків на сукні, майже невидимий на тлі тканини, пришитий золотою ниткою.

Навіть її парфуми досконало пасують до костюма — ця суміш одночасно пахне чимось, схожим на багнюку й цукор.

Після хвилин мовчазного, але не так щоб надто незграбного танцю Закарі пригадав, як вести партнерку та підлаштувався під ритм пісні якогось джазового стандарту, що він упізнав, але не пам’ятає назви.

Хлопець вирішує, що незайвим буде сказати щось, і, розпачливо хапаючись за ідеї, вирішує зізнатися в тому, про що подумав найперше, коли її побачив.

— Ваш костюм Макса значно кращий за мій костюм Макса, — починає він. — Як добре, що я не вдягнув свого, інакше мені було б соромно.

Жінка кривить рота в тій багатозначній усмішці, яка асоціюється в Закарі із зірками класичного кіно.

— Ви не повірите, як багато людей запитало, що в мене за костюм, — каже вона з помітною ноткою розчарування.

— Їм би треба більше читати, — озивається хлопець, луною підлаштовуючись під її тон.

— Надівши маску, можна бути самим собою? Як ви гадаєте? — цікавиться незнайомка, стишуючи голос.

— Більшою або меншою мірою, — відповідає Закарі.

Король чудовиськ, очевидно, вбраний у перуку, усміхається йому. Цього разу усмішка щира.

— Гадаю, більшою, а не меншою, — каже жінка, уважно подивившись на Закарі. — Що привело вас сьогодні сюди, окрім любові до літератури й коктейлів? Здається, ви когось шукаєте.

— Щось таке, — зізнається хлопець. Він мало не забув про свій намір. — Та гадаю, що ці люди не тут.

Він веде жінку вбік, намагаючись не наштовхнутися на іншу пару, але від цього руху її сукня так чарівно злітає, що кілька людей зупиняється неподалік, аби подивитися на них.

— Яка ганьба, — зауважує жінка. — Не з’явившись тут, вони позбавили себе прекрасної вечірки й чудової компанії, як на мене.

— А ще я шукав кішку, — додає Закарі. Усмішка жінки ширшає.

— О, я трохи раніше бачила Матильду, але не знаю, куди вона поділася. Іноді простіше почекати, поки вона сама знайдеться, як підказує мій досвід. — Вона змовкає, а потім замріяно шепоче: — Як чудово бути готельною кицькою. Чому нам усім не пощастило бути нею?

— А що вас сьогодні привело сюди? — своєю чергою запитує Закарі. Музика змінилася, він на мить збився з кроку, але, на щастя, утрапив у ритм, не наступивши партнерці на ногу.

Та, перш ніж жінка відповідає, її погляд прикипає до чогось за правим хлопцевим плечем. Вона ціпеніє, та цю зміну він радше відчуває, ніж бачить, і думає, що ця жінка напевно справжня майстриня носити різноманітні маски.

— Перепрошую, я відійду на хвилинку, — каже вона. Потім кладе руку Закарі на вилогу, а хтось збоку клацає фотоапаратом. Жінка вже збирається відвернутися, однак завмирає і спершу вклоняється хлопцеві. Напевно, це щось середнє між реверансом та поклоном, і цей рух видається офіційним і безглуздим водночас, адже з них двох у короні саме вона. Закарі відповідає їй так само, докладаючи неабияких зусиль, і, коли незнайомка розчиняється в натовпі, поряд хтось аплодує, наче вони були частиною вистави.

Фотограф підходить ближче й запитує їхні імена. Закарі просить, щоб їх назвали просто гостями, якщо цей знімок десь опублікують, і чоловік неохоче погоджується.

Хлопець знову тиняється у фоє — цього разу повільніше, адже натовп щільнішає, — і тепер відчуває гризоту. Він удруге вирушає на пошуки прикрас — бджіл, ключів чи мечів. Якогось знаку. Йому слід було вдягнути щось таке самому, або намалювати ці знаки в себе на руці, або знайти хустинку для нагрудної кишеньки, прикрашену бджолами. Тепер він не розуміє, чому вирішив, наче зможе знайти когось конкретного в кімнаті, де так багато незнайомих людей.

Закарі роззирається в пошуках когось, з ким уже розмовляв, щоб ненав’язливо розпитати про… Він уже й сам не знає, про що. У натовпі не бачить навіть Макса. Хлопець помічає особливо щільний клубок гостей (один з них одягнений у ядучо-зелену шовкову піжаму й тримає в руках троянду під скляним ковпаком) і пірнає за колону,