Читати книгу - "Беззоряне море, Ерін Моргенштерн"

фестивалі й вечірки. Поодинокі відвідувачі повертаються на такі події, збільшують загальну кількість людей, додають життя навіть найтихішим залам. У бальних кімнатах і віддалених закапелках лунають музика й веселий сміх. Ті, хто спустився на берег, підбадьорений розвагами та вином, занурюють у води Беззоряного моря босі ноги.

Навіть ті, хто віддає перевагу своїм особистим кімнаткам і книжкам, на такі свята відмовляються від усамітнення — дехто погоджується приєднатися до гулянки, а хтось просто спостерігає.

За танцями та втіхами час минає непомітно, і тоді всі, хто вирішив піти, беруться шукати шлях на поверхню, щоб вернутися до своїх дверей.

Вони попрощаються з тими, хто залишається. З тими, хто знайшов свій порт у цій гавані.

Вони шукали, знайшли й вирішили залишитись, або обравши шлях служіння, або просто захотівши оселитися тут назавжди.

Вони живуть і працюють, бавляться й кохають, а якщо й сумують іноді за світом нагорі, вони рідко зізнаються в цьому.

Це їхній світ — беззоряний і священний.

Вони вважають його недоторканним. Недоступним і вічним. Проте все колись змінюється.

Закарі Езра Роулінз прибуває до «Алґонкіна» приблизно за чотири хвилини після того, як вийшов зі свого номера. Йому знадобилося б навіть менше часу, якби він не чекав спершу на ліфт, а потім на переході, поки проїде таксі.

Вечірка ще не в розпалі, але вже досить жвава. Вишикувавшись вервечкою, ціла юрба людей чекає на реєстрацію. Цей готель облаштований у класичному стилі, на відміну від того, у якому зупинився Закарі, а натовп офіційно вдягнених людей, дороге темне дерево й пальми в горщиках, освітлені тьмяним штучним світлом, додають йому ще більш старомодного вигляду.

Чекаючи в черзі, Закарі надіває маску. Жінка в чорній сукні роздає білі маски гостям, які не принесли власні, і хлопець радіє, що попіклувався про це, адже білі маски пластмасові й не дуже зручні на вигляд, утім, розкидані залою, вони справляють неабияке враження.

Він називає своє ім’я жінці за стійкою. Квиток вона не просить, і Закарі засовує його до кишені піджака. Пальто віддає. Йому простягають паперовий браслет, схожий на книжковий корінець, на якому замість назви надрукована дата. Насамкінець Закарі повідомляють про бар (відчинено, вони будуть вдячні за чайові) і випускають на волю, однак тепер він не знає, куди себе подіти.

Закарі тиняється між гостями вечірки, мов привид, почуваючись вдячним за маску, яка дає змогу заховатися від допитливих очей.

У певному сенсі ця вечірка схожа на численні маскаради з балачками, дзенькотом келихів і музикою, що дзюркотить на тлі розмов, підлаштовуючи все під свій ритм. Гості нависають над кріслами й тупцяють у кутках кімнати, на танцмайданчику доволі людно, там музика долає розмови й наполегливо вимагає слухати себе. Усе це скидається на сцену з якогось кіно, однак персонажі фільму не можуть домовитися про історичний період і довжину подолу. Атмосфера трохи неприродна — Закарі пригадує, що так буває на весіллях, де більшість гостей незнайома між собою, але його досвід підказує, що з плином часу та випитим алкоголем це минеться.

У всьому іншому вечірка нітрохи не нагадує ті, на яких Закарі доводилося бувати. Бар у головній залі оформлений у синіх кольорах. Банальних літературних костюмів не так багато, але можна побачити багряні літери та крильця фей, виготовлені зі сторінок словників, а ще Едгара Аллана По з вороном на плечі. Досконала Дейзі Б’юкенен[20] сьорбає мартіні за барною стійкою. У жінки в чорній сукні на панчохах надруковані вірші Емілі Дікінсон. У чоловіка в костюмі на плечі висить рушник[21]. Чимало людей вбрано в добре відомих персонажів Остін чи Дікенса.

На комусь у кутку костюм дуже відомого письменника. «А може, — придивившись пильніше, думає Закарі, — це і є той дуже відомий письменник». Його накриває хвилею паніки від здогадки: люди, які пишуть книжки, що стоять на його полицях, насправді можуть ходити на вечірки.

Найбільше йому сподобався костюм однієї жінки — довга біла сукня й проста золота корона; спершу Закарі не розумів, про яку книжку йдеться, аж поки жінка не обернулася, демонструючи спинку сукні, каптур із загостреними вушками й хвіст, що тягнеться за шлейфом. Хлопець пригадує, що сам перевдягався в Макса з книжки «Там, де живуть чудовиська»[22], коли йому було п’ять років, але його костюм геть не був такий елегантний.

Закарі шукає золоте намисто, але не бачить нічого з бджолами, ключами або мечами. Єдиний ключ, який він помітив у когось, наче навмисне схований на шиї, але це хитромудрий натяк на книжку коміксів.

Хлопець помічає, що хотів би, щоб люди, з якими варто поговорити, підсвічувались або мали над головами стрілочки-вказівники чи варіанти діалогів, з яких можна було б щось обрати. Йому не завжди хотілося, щоб справжнє життя більше скидалося на відеоігри, але в певних ситуаціях це було б корисно. Піди туди. Поговори з тією людиною. Почувайся так, наче прогресуєш, навіть якщо достеменно не знаєш, що саме намагаєшся вчинити.

Його чимдалі більше відволікають деталі, хоча варто було б зосередитися на прикрасах. Закарі замовляє собі на барі літературний коктейль «Потопельниця Офелія» з джину, лимона й фенхелевого сиропу, прикрашений гілочкою розмарину; його подають на спеціальній серветці з надрукованою відповідною цитатою з «Гамлета». Інші гості сьорбають «Гемінґвеєві дайкірі» та «Вечірні зорі», прикрашені хитросплетіннями лимонної цедри. Навколо ніжок фужерів з ігристим вином хизуються стрічечки «Випий мене».

Чаші на столах наповнені літерами з друкарських машинок. Свічки ллють світло на підстаканники, загорнуті в книжкові сторінки. Один коридор прикрашений гірляндами з письмового приладдя (чорнильних ручок, олівців, гусячих пір’їн), які звисають зі стелі на різній висоті.

У кутку за машинкою сидить жінка, у вишитій намистинами сукні й такій самій масці, друкує на клаптиках паперу крихітні історії та роздає тим, хто йде повз неї. Папірчик, який вона простягнула Закарі, схожий на багатослівне передбачення з печива.

Він блукає самотньо, але ця самотність захищає його.

Зніяковілий, але втішений своїм зніяковінням.

Він ховається під ковдрою безладдя.

Уникнути уваги не щастить, навіть якщо прикидатися привидом на святі. Закарі розмірковує, чи не додають маски людям сміливості, готовності розпочати бесіду з присмаком анонімності.

Інші привиди, блукаючи, підходять до нього з коментарями щодо напоїв та атмосфери. Популярна зачіпка, щоб почати розмову, — поділитися надрукованою на машинці історією, і хлопець навіть прочитує кілька різних оповідок: в одній ідеться про їжака-астронома, у другій — про будинок над струмком, у кімнатах якого відлунює плюскіт води. Закарі підслухав, як хтось розповідає, що в інших кімнатах