Читати книгу - "Князівство Трояндового Хреста, Марчін Швьонтковський"

– Якщо дозволять час і обов'язки.

Принц глибоко вклонився і пішов геть. Через кілька кроків він спіткнувся на рівній підлозі.

– Що ж, – заговорила Бланшфлер, яка знову з'явилася зненацька і нізвідки. – Це, звичайно, не дуже цінне знайомство. Хоча... Генріх Оранський сказав при мені, що "хлопчик ще всіх нас здивує". Але я не знаю, що він мав на увазі.

Катаріна допитливо подивилася на неї. В її очах спалахнула іскорка цікавості.

Розділ V

Шенка миттєво охопив азарт, характерний для мисливця, який переслідує дичину. Умови були чудовими: сонце, підмокла лісова дорога і настільки чіткий слід, що їм навіть не доводилося сповільнюватися з рисі, а місцями вони навіть переходили на галоп. А оскільки таємничі "лицарі" з Ковпака тягнулися неспішно, то була велика ймовірність, що найманці їх уже наздоганяли.

На жаль, починало сутеніти. Відстежити навіть найчіткіший знак у темряві практично неможливо, тому Шенк, матюкаючись, почав озиратися в пошуках місця для ночівлі. Виявилося, що з цим не буде великих проблем, оскільки сліди пролягали повз корчму на перехресті доріг. Сліди не обривалися і не зупинялися, а це означало, що вершники поїхали далі, і корчма знаходиться на зручному для подальшого переслідування маршруті. Найманець відчув, як його підлеглі полегшено зітхнули. Набагато краще спати в теплі, ніж в курені під ялиною.

Корчма була невелика, одноповерхова, вкрита ґонтом, що вже обсипався, і більше нагадувала місце, яке скупчувало місцевих жителів, ніж заїжджий двір для мандрівників. Тим не менш, тут була стайня, тож навіть якщо власник не пропонував ліжок, вони могли спати під дахом разом зі своїми кіньми. Наблизившись до будівлі, найманці зрозуміли, що щось не так, бо біля дверей юрмилася невелика група помітно схвильованих селян. Вони під'їхали до них.

– Що тут відбувається? – запитав Сойка, відкинувшись в сідлі. – Чого ви стоїте надворі, наче дерева в лісі, замість того, щоб пити в хаті?

– Воно то так, пане... – сказав найсміливіший з селян після хвилинної мовчанки, – якісь ненажери захопили нашу корчму. Сидять, п'ють, пердять, лапають жінок, Гансові пику набили і не рушити не дають. Може, ви нам щось порадите, бо вони всі при зброї, а ми можемо тільки вила з хліва принести...

Сойка і Шенк перезирнулися. Це правда, що їхній слід вів далі, але під час погоні все, що відхилялося від норми, мало всі шанси дати нову інформацію.

– В ви не знаєте, звідки вони прийшли? Чи не із заходу, від Ковпака?

– Ні, пане, навпаки, зі сходу. А кого ви шукаєте?

– Не твоя... – почав було Сойка, але Шенк жестом змусив його замовкнути.

– Трьох озброєних чоловіків на конях, їдуть із заходу кроком.

– Не знаю, пане, але, можливо, це вони. Вони на конях, хоча приїхали з іншого боку. Можливо, їх і троє.

– Гаразд, – сказав Шенк. – Давай перевіримо. Навіть якщо це не ті самі, ми все одно хочемо відпочити тут.

Вони зіскочили з коней і прив'язали їх до балки, давши одному з селян феніг, щоб той наглядав за ними і витер тварин соломою. Вони поправили зброю і зайшли всередину.

Як і слід було очікувати з огляду на розміри будівлі, головний зал корчми був невеликим. Утоптана підлога носила сліди тисяч селянських капців, перемежовуючись з кількома відбитками підкованих чоботів. За стойкою стояв власник корчми, єврей середніх років, який, очевидно, намагався не кидатися в очі і не був особливо задоволений скупченням озброєних людей у своїй корчмі. У залі, досить добре освітленій, стояло кілька столів, у тому числі довгий, на шість місць. Одного побіжного погляду в його бік було достатньо, щоб зрозуміти, що селянин надурив їх.

За ним сиділо п'ятеро гостей, а не троє, і вони точно були не з Німеччини. Коли Шенк побачив екзотичний одяг, підперезаний широкими пасами тканини, підголені голови, величезні вуса і вигнуті леза, він заскреготав зубами. Прибулі були поляками.

Найманець іноді бачив польських шляхтичів, то тут, то там вони попадалися на німецьких полях битв, куди вони приїжджали, щоб скуштувати веселого солдатського життя. Іноді вони мандрували країною, відправлені в освітні подорожі наставниками та батьками, іноді їх вабила перспектива заробити грошей або розважитися. Відколи з'явився Ковпак, багато з них, особливо зі східних прикордонних районів Речі Посполитої, приїхали, щоб побачити це диво на власні очі. Молоді аристократи з усієї Європи робили те ж саме. Однак, якщо французи, англійці та італійці займалися переважно світськими візитами та написанням віршів, то поляки спеціалізувалися на тому, щоб створювати нещадний бардак. Коли кількома місяцями раніше через Швайнфурт пройшла колона Лукаша Опалінського, магната, який вирішив, що має побачити Ковпак на власні очі, і приїхав до Німеччини з усім своїм двором, ордою підлабузників і половиною гусарської хоругві, Оксенштерні довелося відправити додатковий полк гусарів, щоб утримати місто в певному порядку, що, втім, не зовсім вдалось. Тому Шенк не відчував любові до вільних громадян Речі Посполитої.

Шляхтичі сиділи за столами, заставленими наїдками, багато пили, перекрикувалися на власному діалекті і час від часу вибухали залпами вульгарного сміху. Всі, звісно ж, були при шаблях – і всі напідпитку. Найманець уже збирався тихенько ретируватися, бо не хотілося йому ризикувати життям заради селянської корчми, коли вони помітили, що до корчми зайшли четверо кнехтів. Поляки одразу ж підняли немилосердний галас, жестами показуючи, що хочуть поговорити. Шенк, хочеш – не хочеш, підійшов до них разом із Сойкою. Поляки почали щось говорити по-своєму. Найманці у відповідь лише хитали головами. Шляхтичі почали щось бурмотіти до найтовстішого і найстаршого з них, який виглядав непритомним з затуманеними від горілки очима. Очевидно, однак, він був найбільш освіченим, бо почав говорити ламаною німецькою мовою:

– Мої колеги знають, quare in Germania жінка такі deformis sunt.

Шенк не зрозумів, що він має на увазі. У відповідь, за браком кращого варіанту, він запитав:

– Чи не знають вельможні панове, можливо, що-небудь про трьох вершників, які найпізніше вчора їхали із заходу?

Товстун, почувши німця, неввічливо скривився, наче хтось зробив йому прикрість, і почав шурхотіти до своїх товаришів, які вибухнули образливим реготом. Шенк почервонів.

– Якщо