Читати книгу - "Художниця тіла, Дон Делілло"

МИСТЕЦТВО ТІЛА на МЕЖІ:

ПОВІЛЬНЕ, ОЩАДНЕ Й БОЛЮЧЕ

Ми сидимо у тьмяній горішній кімнаті арабського кафе в Кембриджі, штат Массачусетс, і Лорен Гартке їсть салат із козячим сиром, штрикаючи його виделкою, наче на нього злиться.

Прожувавши салат, вона розповідає про перформанс, який нещодавно ставила у підвалі Бостонського центру мистецтв.

Для цього заходу вона змінила себе докорінно, і хоча короткий період перформансів уже позаду, вона досі виглядає… ну, виснаженою.

Вона не блідолиця, а безбарвна, безкровна, невизначеного віку. Кістки стирчать, очі теж трохи вирячені. Зачіска як теракт: волосся не підстрижене акуратно, а відчикрижене абияк. На зміну природному каштановому блиску прийшла попеляста сивина з легким рожевим відтінком.

Якщо я напишу «альбіноска», мене ж не перестануть пускати в кафе цього містечка?

— Це все марнославство. Ось і все, — каже вона. — Але марнославство необхідне акторам. Це порожнеча, марнота. У своїх творах я прямую до цієї порожнечі і спираюся на неї.

Гартке (36) була заміжня за режисером Реєм Роблзом, коли він вчинив самогубство. Її батько, доктор Роберт Гартке, — професор античності на пенсії, що волонтерить на археологічних розкопках на Егейському узбережжі. Її покійна мати, Женев'єва Ласт, була арфісткою в Симфонічному оркестрі Мілвокі. Її старший брат, Тодд, — фахівець із Китаю при Держдепі.

— Я не певна, чи цей перформанс пішов туди, куди хотіла я, — каже вона. — Він досі сидить у мене в голові та змінює форму.

Перформанс під назвою «Тілесний час», рекламований виключно сарафанним радіо, вторгся в місто на три вечори і привабив спраглу публіку, яка, втім, не конче змогла зберегти інтерес протягом цілої постановки. Гартке явно хотіла, щоби публіка всім тілом, до болю відчула проминання часу. Так і вийшло, унаслідок чого менш віддані глядачі повиходили, не дочекавшись кінця перформансу.

І пропустили найцікавіше.

Гартке — художниця тіла, яка намагається скинути тіло, принаймні своє. Один чоловік стає в мистецькій галереї, а його колега стріляє йому в руку. Це мистецтво. Один рясно татуйований чоловік надягає на себе терновий вінець. Це мистецтво. Твори Гартке — не самовихваляння й не самоприниження. Вона грає постійне перетворення на когось іншого чи дослідження якоїсь глибинної ідентичності. Одна жінка пише картини вагіною. Це мистецтво. Голий чоловік і гола жінка раз у раз кидаються одне на одного з різною швидкістю. Це мистецтво, секс і агресія. Один чоловік вдягає скривавлену жіночу білизну і треться об гору м'ясного фаршу. Це мистецтво, секс, агресія, культурна критика й істина. Один чоловік вганяє цвяхи собі в член. Це просто істина.

Перформанс Гартке починається з того, що на сцену без декорацій виходить стара японка, жестикулюючи в дусі театру но, а за 75 хвилин закінчується тим, що виснажений чоловік з афазією розпачливо намагається щось нам сказати.

Я подивилася два з трьох перформансів і досі поняття не маю, як Гартке так змінює свої тіло й голос. Вона про це говорить лише в загальних рисах.

— Тіло ніколи не було мені ворогом, — каже вона. — Я завжди почувалася у своєму тілі кмітливою. Я навчала тіло робити те, на що інші тіла не здатні. Воно вбирає мене, але байдуже. Я намагаюся аналізувати і створювати новий дизайн.

(Особисте зізнання. Ми з Гартке вчилися на одному курсі в коледжі й відтоді досить регулярно підтримуємо контакт. Раніше ми розмовляли про філософію. Я просто приходила на лекції вільною слухачкою. А вона була такою психованою, що записалася на факультет філософії, але врешті кинула університет і приєдналася до трупи вуличних артистів у Сіетлі.)

У значної частини перформансу є звуковий супровід: анонімний механічний голос автовідповідача начитує стандартне повідомлення. Він невпинно повторюється, доки не вплітається у візуальну фактуру вистави.

Особливо глибоко цей голос проникає в середній відтинок. Жінка в діловому костюмі, з портфелем, дивиться на годинник на зап'ястку й намагається прикликати таксі. Вона досить формально переходить від однієї дії до іншої (можливо, під впливом старої японки). Вона повторює ці дії багато разів, безліч разів. А тоді повторює ще раз у напівпіруеті сповільненої дії. Можете дивитися і слухати в гіпнотичному захваті, втративши фізичну й ментальну опору, а можете й собі зиркнути на годинник і, згорбившись, пробігти між рядів у ніч.

Гартке каже:

— Я знаю, дехто каже, що перформанс надто повільний і повторюваний, що в ньому наче недостатньо подій. Але насправді подій, напевно, аж забагато. Я забагато туди вклала. Треба, щоби він був іще лаконічніший, іще повільніший, іще довший, ніж зараз. Він, бля, має тягнутися три години.

— Чому не чотири? Чому не сім?

— Чому не вісім? — каже вона.

Я питаю про відео, яке протягом цілого перформансу проектують на стіну позаду неї. На ньому шосе на дві смуги, майже без машин. Автівка проїздить в одному напрямку, автівка проїздить у другому. Електронне табло показує час.

— Це, типу, про минуле й майбутнє, — каже вона. — Про те, що ми можемо пізнати і чого не можемо.

— Але тут ми пізнаємо і те, і те.

— Ми пізнаємо і те, і те. Ми бачимо і те, і те, — каже вона і більше не каже нічого.

Я сиджу й чекаю. Я колупаю свій бабагануш. Я дивлюся на Гартке. Що таке бабагануш?

— Може, суть у тому, щоби поглянути на час інакше, — врешті каже вона. — Зупинити час, чи розтягнути, чи відкрити. Створити живий, а не живописний натюрморт. Коли зупиняється час, зупиняємося й ми. Тобто