Читати книгу - "Художниця тіла, Дон Делілло"

Як чоловік, який самому собі залишається невідомим.

Як той, кого бачиш, а тоді забуваєш, що побачила. Ось так, умить.

Їй не вдалося знайти вдома бінокль, та й нащо. Його ніде тут не було. Однак вона все одно годинами оглядала різні місця, приклавши до скронь долоні, щоби сонце не сліпило.

Як такий надлишок вразливості опинився у світі самотою?

Бо так усе влаштовано. Бо він вразливий. Бо він самотній.

А може, ти бачиш його догори дриґом — так, як око бачить до втручання розуму.

Вона приїхала назад до будинку й ще раз обійшла його весь, кімнату за кімнатою. Вона думала, що підніметься сходами, пройде коридором, підніметься на третій поверх і знайде його в маленькій спальні при великій порожній кімнаті в дальньому кінці коридору, як уперше — на краю ліжка в спідньому.

Але, не знайшовши його там, вона зрозуміла, що йому там взятися нізвідки, якщо це має якийсь сенс. За кілька кроків до дверей вона зрозуміла, що його там не буде, і його там таки не було. Вона знала це від початку.

Їй залишалося блукати коридорами і скучати за ним. Він зник повністю, не лишилося ні сліду, ні єдиного подиху присутності, кімнати навколо неї спорожніли, але щось у її тілі намагалося його втримати.

Вона почала обдзвонювати установи, свідома іронії, слухала записані голоси, натискала на кнопки вибору варіантів і часом говорила з кимось прибраним тоном легкого занепокоєння.

Вона дала собі на це два дні. По обіді другого дня вона поговорила з директором психіатричного відділення маленької лікарні десь за годину їзди на південь, і він сказав, що чоловік, який згрубша відповідає її опису, надійшов учора й зараз проходить обстеження.

Вона не взялася випитувати деталі. Їй хотілося вірити, що це справді він: доглянутий, нагодований, чистий, у безпеці, з необхідними препаратами — нарешті здобув свободу від страждань.

Тільки чому це конче він? Він же не божевільний. Чому вона одразу, коли тільки його знайшла, подумала, що треба обдзвонити психлікарні? Він не шалів, просто мав певні складнощі з розумінням і артикуляцією думок. Чому вона взагалі подумала, що він ненормальний, — як не враховувати того, що люди завжди вважають божевільними тих, хто підважує їхні переконання?

Але, можливо, це таки він.

У роті в неї була одна штука, інструмент із вужчим краєм, невеликий, пластмасовий, вона притисла його до кореня язика й зішкребла залишки, які могли там затриматися — брудну масу з їжі, мокротиння і бактерій.

Це не захист від природних функцій тіла. Це — її робота.

Вона вирахувала всі ймовірні вимоги. Вона їх більш ніж задовольняла. Вона насміхалася з їхньої практичності. Ось що треба зробити. Потрібно змінити видиму форму, аж до язика. Вона щось придушує, перекриває виходи на свою самість, аж до того, що потрібно шкребти прихований від людських поглядів корінь язика. Розум силою волі змушував її робити це з тілом.

Це необхідно, бо вона потребує цього. Тому це необхідно.

Його майбутнє не здійснюється. Воно вже тут, і вхід до нього відкрито.

Вона записала його на плівку.

Їй не хотілося вірити, що це саме так. Це ж було і її майбутнє. Це ж і є її майбутнє.

Вона прокрутила плівку десяток разів.

Це значить, що твої життя і смерть уже зафіксовано й лишається тільки чекати, коли ти з'явишся на домовлену зустріч.

Вона слухала, як він каже: Не чіпай. Я потім приберу.

Це те, про що ти нічогісінько не знаєш.

А потім вона за кілька днів по тому сказала собі. Він був там із нею. Це було її майбутнє, а не його.

Яку частку міфу ми вмонтовуємо у свій досвід часу?

Не чіпай, — сказала вона.

Він знав, що так станеться. Що це — саме ті слова, які вона скаже. Він був там із нею.

Я потім приберу.

Вона хотіла творити своє майбутнє, а не входити в стан, уже допасований до її обрисів.

Щось стається. Це сталося. Це станеться. Ось у що вона вірить. Існує історія, плин свідомості й можливостей. Майбутнє починає існувати.

Але не для нього.

Він не вивчив мови. Напевно, існує якась уявна точка, не-місце, де мова перетинається з нашим сприйняттям часу і простору, і він — блукач на цьому перехресті, позбавлений слів і координат.

А що знає вона? Нічогісінько. Такий він, закон часу. Це те, про що ти нічогісінько не знаєш.

Вона слухала, як він каже це на плівці, імовірно, її тоном.

Але ж вона могла це вигадати — бодай значну частину. Не з нуля. Але в ретроспективі, з пам'яті.

Тільки в неї був запис, і це був він, і він це казав.

А потім вона й сама це сказала, але що з того. Що з того, якщо вона сказала те саме тими самими словами.

Це нічого не значить. Люди весь час кажуть те саме.

У неї був запис, як він це каже, але ж вона могла неправильно запам'ятати, що сказала сама, коли він впустив склянку. Можливо, вона сказала щось інше. Трошки, дуже, дещо інше.

А як і те саме, то що з того.

Минуле, теперішнє і майбутнє — це не просто мовна інфраструктура. Час розгортається у шви буття. Він проходить крізь тебе, створюючи й формуючи.

Тільки не в тому разі, якщо ти — це він.

Це — чоловік, який пам'ятає майбутнє.

Не чіпай. Я потім приберу.

Але якщо розглянути справу методично. Будь розумною, — подумала вона, — аналізуй холодно. Розбери все на частини й розглянь.

Якщо розглянути справу методично, стане ясно, що це чоловік із загальмованим розвитком, на жаль, обдарований у певних, дуже вузьких царинах, скажімо, запам'ятовування й наслідування, і цей чоловік ховався у великому домі й підслуховував.

Жодне інше пояснення не має сенсу.

Цього ніхто не розуміє. Але це створює і формує тебе. І ночами, які минули, відколи він зник, вона інколи сиділа з книжкою на колінах, заплющивши очі, і відчувала його живу присутність десь у темряві, і там, де він, холодніше, зимніше, і вона хотіла його прихистити, спробувати пізнати його в просторі, де чигає його хаос, у кімнатах із м'якими кутами й розшарпаними дієсловами, частинами мови, де він мав би знайти місце для свого буття, у матеріальному місці, де Рей живе в ньому, знову оживає слово за словом, доторк за доторком, вона розплющувала й