Читати книгу - "Криза сучасного світу, Рене Генон"

Оскільки релігія є формою традиції, антитрадиційний дух не може не бути антирелігійним; він починає з денатурації релігії[126], та, при нагоді, зрештою повністю придушує її. Протестантизм є нелогічним, адже, пориваючись «гуманізувати» релігію, він, попри все, визнає, принаймні теоретично, існування надлюдського елементу, одкровення; він не наважується довершити заперечення, але, перетворюючи одкровення на об’єкт численних дискусій, що цілком ґрунтуються на чисто людських тлумаченнях, він практично нівелює цінність одкровення; й коли ми бачимо людей, які, й надалі йменуючись «християнами», більше не визнають божественну природу Христа, нам здається припустимим вважати, що ці люди, не підозрюючи цього, є ближчими до повного заперечення, ніж до істинного християнства. Та нас не повинні дивувати такі суперечності, оскільки вони є таким же показовим симптомом хаосу й божевілля нашої епохи, як і невпинне дроблення протестантизму є лише одним із численних проявів того розчинення у множинності, котре, як ми вже зазначали[127], повсюдно трапляється у сучасному житті та науці. Також природно, що протестантизм, завдяки живильному духу заперечення, породив той руйнівний «критицизм», який у руках так званих «істориків релігії» перетворився на зброю боротьби проти всіх релігій, та, просуваючи відсутність довіри до інших авторитетів, окрім священних книг, значною мірою посприяв руйнуванню й цього авторитету, тобто того останнього мінімуму традиції, який ще зберігався; повстання проти традиційного духу не могло зупинитися на півшляху[128].

Можна було б заперечити: хіба ж не міг протестантизм, навіть пориваючи з католицькою організацією, визнавати священні книги та вберегти приховану в них традиційну доктрину? Однак введення тези про «свободу совісті» спростовує це припущення, оскільки воно відкриває можливість для будь-яких індивідуальних фантазій; до того ж збереження доктрини передбачає організацію передачі традиційного знання, що живило би ортодоксальну інтерпретацію, в західному світі така організація ототожнювалася з католицизмом. Немає сумнівів, що в інших цивілізаціях відповідні функції можуть виконуватися абсолютно відмінними за формою організаціями; але тут ми ведемо мову про західну цивілізацію і про специфічні умови, характерні для неї. Безглуздо, наприклад, стверджувати, що в Індії не існує інституції, подібної до папства; річ у тому, що, по-перше, ми маємо справу з релігійною формою традиції саме в західному сенсі, тому й засоби її збереження та передачі не можуть не бути відмінними, по-друге, оскільки дух індуїзму кардинально відрізняється від європейського духу, у випадку першого традиція може володіти тією силою, котрою вона не могла би похизуватись у випадку другого, якби вона не мала підтримки організації з більш суворо окресленою зовнішньою конституцією. Ми вже говорили, що, починаючи з християнства, західна традиція зобов’язана набувати релігійної форми; надто довго пояснювати причини цього, які, до того ж, неможливо повністю осягнути без входження у сферу доволі складних міркувань; та це є фактом, ігнорувати який неможливо[129], звідси ж слідує, що ми повинні також визнати й усі його наслідки щодо правильної організації такої форми традиції.

З іншого боку, цілком очевидно, як ми показали вище, що тільки в католицизмі могли зберегтися залишки традиційного духу Заходу; та чи можемо ми говорити про збереження всієї повноти традиції, захищеної від нападів сучасного духу, в його випадку? На жаль, це не так: точніше, якщо навіть сховище традиції лишалось незайманим, що вже немало, сумнівним здається, що глибину її сенсу нині може усвідомити принаймні невелика еліта, котра, якби вона справді існувала, дала би про себе знати діями чи впливом, слідів якого ми фактично не бачимо нині. Тому вірогіднішим здається приховане збереження традиції, що залишає можливість осягнути її сенс тим, хто спроможний на це, хай навіть наразі її значення ніким не усвідомлюється. Існують також безліч знаків та символів, що повсюдно розкидані по західному світу поза сферою релігії, котрі походять з давніх доктрин та зберігаються за відсутності розуміння їх сенсу[130]. Такі випадки потребують контакту з повністю живим традиційним духом, котрий міг би відновити втрачене розуміння, пробудивши те, що є ніби зануреним у свого роду сон; саме в цьому Захід потребує допомоги Сходу, якщо він воліє повернутися до усвідомлення власної традиції.

Сказане стосується можливостей, котрі постійно та незмінно зберігаються в католицизмі; тож у його випадку впливи сучасного духу обмежуються виключно перешкоджанням дійсному розумінню окремих речей протягом деякого періоду. З іншого боку, якщо, говорячи про сучасний стан католицизму, ми прагнемо зрозуміти, яким він постає в очах більшості прихильників, ми повинні були би відзначити порівняно позитивну активність сучасного духу — звісно, якщо ці слова доречно застосувати до чогось, що є сутнісно негативним. Тут ми маємо на увазі не тільки більш-менш чітко окреслені рухи, які сьогодні називають «модернізмом» — який був нічим іншим, як спробою, на щастя, провальною, проникнення протестантського духу в Католицьку церкву; ми переймаємось духовною ситуацією, набагато загальнішою, розсіянішою та складнішою для розуміння, а тому й небезпечнішою, оскільки вона здебільшого не усвідомлюється тими, на кого він чинить вплив: можна вважати себе докорінно релігійною людиною й не бути такою насправді, можна навіть назвати себе «традиціоналістом», не маючи жодного уявлення про істинний традиційний дух, і все це теж є симптомами сучасного ментального хаосу. Духовна ситуація, про яку ведемо мову, передбачає передусім «мінімізацію» релігії, що полягає у спробах обмежити її та змусити задовольнятися чітко окресленою вузькою сферою, що покликана повністю відгородити її та залишити без реального впливу на решту існування; чи багато знайдеться сьогодні католиків, чиє мислення і поведінка в повсякденному житті значно відрізнялися би від таких у найбільш «нерелігійних» їх сучасників? Неважко помітити фактично повне невігластво щодо доктрини та абсолютну байдужість до всього, пов’язаного із нею; для багатьох релігія — лише питання «практики», звичаю, а тому й рутини, такі люди послідовно втримуються від спроб осягнути її сенс, і навіть приходять до думки про марність такого осягнення, або й вважають, що, можливо, не існує того, що потребує розуміння; ба більше, хіба людина, котра справді розуміє релігію, могла б виділяти їй таке незначне місце серед решти інтересів? Тому нині доктрина фактично піддана забуттю чи зведена нанівець, що досить нагадує протестантську концепцію, оскільки вона є наслідком тих самих сучасних тенденцій, котрі протистоять інтелектуальності; та найбільш гнітюче те, що звична форма передачі знань замість того, щоб реагувати на наявну духовну ситуацію, схвалює її, надто успішно адаптуючись до неї: тепер лунають невпинні розмови про мораль, доктрину ж здебільшого оминають під