Читати книгу - "Невірний. Я зможу піти, Надія Борзакова"

Коли приїхала додому, Вітя вже чекав на мене. В треніках та футболці, з мокрим після душу волоссям та винним поглядом блакитних очей. І засосом на шиї, так.

- Діано…

- Вітю, де ти був?

Він судомно ковтнув. Кадик сіпнувся вгору-вниз. Відкрив рота, потім закрив. Промовчав. Але мені відповідь і не була потрібна. І без того все зрозуміло.

- Вітю, за що? Ні, я пам'ятаю, що стара й товста кобила, у якої на думці одна тільки дитина, але... Ти ж міг поговорити зі мною. Сісти та чесно поговорити, – мій голос зірвався.

- Діанко, - спробував мене обійняти, але я відскочила, - я фігню наговорив. Я не думаю так. Ти… Ти дуже красива. Ти в мене найкрасивіша дівчинка на світі.

Я засміялася. Розсміялася і розплакалася одночасно. Побоялася, що знову зараз зловлю істерику. Але цього не сталося. Мене трусило, так. Але голова була до дивного ясною.

- І тому ти спав із моєю найкращою подругою?

- Я казав тобі, чому так сталося, Діано.

- Так-так, пам'ятаю. Тому що я на тебе забила та займалася дитиною. Ось тільки знаєш, коли вона народжується, у кожній родині таке трапляється. І чомусь чоловіки від дружин із їхніми найкращими подругами не гуляють!

Вітя хрипко вилаявся. Пройшовся туди-сюди, скуйовдив руками волосся.

- З тобою немає сенсу говорити, ти мене не чуєш. Ти чуєш тільки себе улюблену. І все!

- А Таміла тебе чує?!

- Так, твою матір, чує. І слухає. І кохає, на відміну від тебе. Ти тільки використовуєш мене і робиш це весь час. Спочатку ти мене використала щоб з дому звалити, бо твоєї маленької зарплатні не вистачало щоб хату винаймати. Потім залетіла, щоб втримати. А зараз…

- А тепер змусила зрадити, щоб зробити винним? - вибухнула я. - У теорії Таміли знайшлася біла пляма!

- Я накосячив, так! Але я намагався все виправити. Щосили, а ти? Що ти робила?

- А я намагалася не здохнути від болю! - закричала я і заплакала.

А він обійняв мене. А я не чинила опір. Ні рукам, ні губам на своїх. Дозволяла себе цілувати. Дозволяла обіймати. І забиратися під сукню. І притискати себе до стіни, змушуючи обвити талію ногами. І собі дозволяла відчувати те, за чим так довго сумувала. Тепло рук та губ чоловіка. Його запах. Пристрасть. Але в якийсь момент вже затуманений погляд натрапив на засос у нього на шиї.

- Вітю…

- Ну що? - відірвавшись від моєї шиї, задихаючись промовив.

- Ти був сьогодні в неї, правда? - спіймала його погляд.

Але чоловік одразу ж відвів свої блакитні очі. Відпустив мене і я лягла спиною на стіну, щоб втриматися на тремтячих ногах.

- Більше цього не повториться, Діанко. Я зрозумів, що я хочу бути з тобою. Що кохаю лише тебе. А Тамілка це так… Ліки. Пластир на відкритій рані. І все. Більше нічого. Я хочу назад наше життя. Нашу сім'ю.

Він говорив і говорив. Гаряче говорив, збуджено блискаючи очима. Говорив такі бажані, такі правильні речі. Те, у що так сильно хотілося повірити. Так сильно… Так хотілося, але я розуміла, що не могла. Просто не могла і все. Не знаю, чому і як це зрозуміла саме зараз, саме в цей момент. Але зрозуміла достеменно.

- Вітю… Я хочу розлучитися! - почула я власний голос.

– Що?

- Ти чув. Я хочу розлучитися з тобою. І дуже прошу зробити це якнайшвидше.

- Розлучитися? - він відкинув голову назад і зло розреготався. - Ти взагалі зрозуміла, що сказала чи жир заважає мозку поєднуватися з язиком?

- А п'ять хвилин тому казав, що я найкрасивіша...

- Розлучитися вона хоче. Та ти без мене нуль без палички, зрозуміло? Розлучитися! Подумала, на що житимеш і кому потрібна будеш стара, жирна і з причепом? Чи так ляпнула, щоб собі ціну набити? Щоб я ще більше тебе в дупу цілував, ніж вже…

Нуль без палички. Я без нього. Стара. Жирна. Із причепом. Нікому не потрібна. Слова як удари. Або як кулі. Кожна у серце. Ось що він про мене думає. Ось якою вважає.

- А, знаєш, давай розлучатися! Тільки зваж, винним ти мене знову не зробиш. Це твоє рішення, а не моє. І врахуй, ти від мене жодної копійки не отримаєш. Все, банкомат зачинився. Тепер сама-сама-сама.

- Мені нічого від тебе не треба. Тільки дівоче прізвище, - сказала я і, штовхнувши його плечем, прихопила пальто та сумочку і вийшла за двері.

Зачинила їх, а потім піднялася на поверх вище. Подзвонила у двері. Запізно подумала, що зараз уже глибока ніч і Марія Антонівна спить. Стало соромно за себе. Сподіваючись, що не розбудила її, я розвернулась, щоб піти. Ось тільки куди? Куди мені йти?

Замок брязнув і двері повільно відчинилися.

- Діаночко? - одягнена в квітчастий халат Марія Антонівна, примруживши очі, стривожено дивилася на мене через окуляри.

- Маріє Антонівно, ви пробачте мені. Я забула про час.

- Що трапилося, доню?

- Я… Можна я у вас переночую? - видавила я.

Жінка кивнула і відсторонилася, пропускаючи мене в нутро квартири, яке пахло м’ятою.

- Ви пробачте мені за вторгнення, - у голосі лунали сльози, - Що розбудила вас.

- Я не спала. Сон не йде, старість. Проходь у кухню, доню, сідай. Я тобі чайку заварю, а потім у вітальні постелю.

- Та не варто турбуватися ...

- А мені тільки на радість. Забула вже, як воно про когось дбати. Мого діда, царство йому небесне, п'ять років тому як не стало. Сини за кордоном з невістками та онуками. Ти знаєш…

Я знала. Знала і не розуміла, як можна кинути стареньку саму, обмежуючись щорічними візитами та щомісячними грошовими переказами.

Ми пройшли до її затишної та чистої кухні. Жінка посадила мене за стіл, поставила на вогонь чайник. Він був старий, точніше навіть старовинний, алюмінієвий. Але сяяв, як новенький. Потім дістала з кухонної шафки витончений порцеляновий заварник і пару чашок із блюдцями до нього.

- Маріє Антонівно, ви пробачте, - схлипнула я, - Я вам збрехала. Ви були праві. Це був мій Вітя та моя подруга Таміла. Він зрадив мені з нею.