Читати книгу - "Бунгало, Сара Джіо"

Очі Вестрі зблиснули, повні життя і можливостей.

—Правду кажучи, не знаю. Може, я вступлю до університету й стану інженером, як тато. Або поїду до Франції й навчуся малювати, як імпресіоністи. Або залишуся тут. — Він кивнув на бунгало.

— Ні, так не можна. Адже ти будеш геть самотнім!

— Чому самотнім? — заперечив Вестрі. — Я матиму все, чого душа забажає. Дах над головою. Ліжко. Найпрекрасніший у світі краєвид. Хіба не рай?

Я згадала його слова про дім, родину й життя просто на цьому клаптику пляжу.

—А як же близькі люди? — сором’язливо запитала я. — А як же... кохання?

Вестрі усміхнувся.

—Легко тобі говорити. Ти це все маєш.

Я втупилася просто себе, заривши передок черевика в пісок. Такий гарячий, що тепло проникало аж під шкіру.

—Ну, — вів далі Вестрі, — я сподіваюся зустріти її. Десь у цьому великому світі.

—А якщо не зустрінеш?

—Зустріну, — упевнено всміхнувся Вестрі, і я опустила очі. — А тепер розкажи про себе.

З торбинки стирчала нитка. Я торочила її, аж доки тиша стала незручною.

—Та нема що розказувати.

— Не вигадуй, — заохочував мене Вестрі. — Історія є в кожного.

Я похитала головою.

—Народилась у Сіетлі. Увесь час жила там. Здобула диплом медсестри, приїхала сюди.

—Ось так, — театрально промовив Вестрі. — Усе життя вклалось у три речення.

Мої щоки спаленіли.

—Ну, даруй. Моє життя не аж таке цікаве, як твоє.

—Закладаюся, ти блефуєш. — Він зміряв мене очима. — А твій наречений? — спитав Вестрі та вказав на мій перстень. — Чому ти не вийшла за нього, перед тим як поїхати?

Як він сміє таке питати?

—Тому що... — Але я замовкла, не доказавши. І перелічувала подумки практичні причини: тому що я не хотіла поспішати, тому що мати мріяла про розкішну церемонію в готелі «Олімпік», тому що... Та всі вони були не надто переконливі. Ніщо не заважало нам просто піти в мерію і розписатися. Джерард пропонував так учинити. Я могла стати місіс Джерард Ґодфрі без тихоокеанської одіссеї, яка на рік розлучила нас. Чому я не вийшла за нього?

—От бачиш, — озвався Вестрі. — У тебе є історія.

—Повір, — запротестувала я, — ти створюєш драму на рівному місці.

—Побачимо.

І Вестрі підморгнув мені.

* * *

Коли я повернулася, Кітті в кімнаті не було. Подзвонили на вечерю, і я вирушила в їдальню сама, на хвилину забігши до санчастини, щоб провідати Мері. Вона сиділа на ліжку й через соломинку цмулила апельсиновий сік.

— Привіт, Енн, — прожебоніла вона слабким, але життєрадісним голосом. У ньому з’явилася сила, якої не було зранку.

— Привіт. Я саме йду на вечерю. Тобі щось принести? Мабуть, рідка їжа вже набридла?

— Набридла, — кивнула Мері. — Усе віддала б за рулет і кілька шматочків масла.

— Буде виконано, — усміхнулась я.

Із санчастини я вийшла на стежку до їдальні. Неподалік ріс гібіскус, з якого ми з Кітті зривали квіти в перший вечір. Дорога пролягала повз відпочинкову пристань. На воді гойдався десяток пришвартованих каное, на яких солдати у звільненні могли випливати в море. І хоч на Бора-Бора було відносно безпечно, а ворог не атакував (принаймні поки що), човнами мало хто користувався.

Придивившись, я помітила дві фігури, що виходили з каное. Розбурхані кучері могли належати тільки Кітті, але чоловік, що допоміг їй вибратися на пристань, — не Ленс. Я оторопіла, бо це був полковник Донаг’ю. Він поклав весла в каное, а Кітті не припиняла всміхатися йому. Тримаючись за руки, вони дійшли до газону, попрощались, і Кітті заквапилася до жіночої казарми.

Побігти за нею? Та ні, зрештою вона збрехала мені про свого кавалера. Імовірно, подруга гадала, що я засуджуватиму її. І я таки засуджую. Проте не хочу, щоб Кітті думала, що я шпигую за нею. Ні, вона сама розповість, коли настане час. Тому я пішла в їдальню і попросила кухаря накласти тацю для Мері.

Стелла заздрісно похитала головою. Першого дня я розізлилася б, але тепер розуміла, що в неї просто така манера спілкування.

—Ого, щастить тобі із чоловіками, — сказала Стелла й переможено зітхнула. — А я здалась. Елліот занадто прив’язаний до тієї жінки вдома. Він то блукає на самоті й фотографує пляж, то сидить у казармі й пише вірші про неї. Видно, є в тій жінці щось особливе. Ну і нехай. Зате вчора ввечері я познайомилася з пілотом. Його звати Вілл, такий нічогенький.

Ліз підійшла до нашого столу й поставила тацю.

— Мері вже краще?

—Так, дякувати Богу, — відповіла я. — Поволі набирається сил.

Ліз пильно глянула на конверт у руці.

—Сьогодні їй прийшов лист. Я мимоволі помітила ім’я відправника. Мері казала, що її екснареченого звуть Едвард, еге ж?

Я кивнула.

—Можна глянути?

Узявши конверт, я повернулася до світла. У ньому не було нічого незвичайного, окрім відправника: це справді був Едвард. Едвард Натон з Парижа.

— Енн! — гримнула Кітті. — Не смій читати її листа. Це особисте.

— Мені доведеться, якщо він загрожує її стану. Послухай, цей чоловік практично покинув Мері біля вівтаря й перетворив її життя на такий хаос, що вона мусила тікати на острів на протилежному кінці світу. Тільки уяви, що може заподіяти Мері його лист.

Інші дівчата погодилися й кивнули. Кітті злагідніла.

—Слухай, я не збираюся його читати. Лише відкладу на деякий час. Зараз серце Мері слабке. Їй слід набиратися сил. І я не хочу, щоб лист завадив їй одужати.

—Гаразд, — сказала Кітті. — Але, коли йдеться про чуже кохання, краще не втручатися.

Це вона мене так попереджає?

Я невдоволено зморщила ніс і заховала лист у кишеню сукні.

—Я не втручаюся, — мовила я безпосередньо до Кітті. — Тут ідеться про здоров’я.

Кітті відсунула тарілку.

—Дівчата, мені вже не лізуть ці пересмажені яйця. Іду працювати. Медсестра Гільдебренд каже, що роботи сьогодні додасться.

***

Усю дорогу до санчастини я переживала через слова Кітті, але коли повідомили, що з іншого острова до нас транспортують пораненого пілота, то геть забула про ранкову сварку. Це буде наш перший реальний пацієнт. Адже Вестрі був тільки моїм.

Літак приземлився о десятій п’ятнадцять. Справа виявилася серйозною: осколкове поранення голови. Кітті, яка привезла солдата в операційну, працювала нарівні з лікарем,