Читати книгу - "Хто вбив Паломіно Молеро?, Маріо Варгас Льоса"

зовсім не тому, що його розсмішив лейтенантів дотеп. Він почувався не зовсім зручно, щось наче муляло. Може, тому причиною Паломіно Молеро? Можливо. Відколи він побачив хлопця, настромленого на гілляку, розіп'ятого й попеченого, той, здається, не йшов йому з голови. Спершу гадав, що коли взнає, хто й за віщо таке вчинив, відразу забуде. Проте зараз, коли над таємницею трохи піднялася завіса, убитий все одно стояв перед очима. «Ти псуєш мені життя, чортів худяк», — подумки лайнувся Літума. І вирішив наприкінці тижня відпроситися в начальника до П'юри. Якраз день платні, він запросить «непереможних» на чарку до Чунги. А ніч проведуть з повіями в «Зеленому домі»[9]. Це б трохи розвіяло, чорт забирай.

— Моя гладунка належить до вищої знаті, — прошепотів лейтенант Сільва, — вона з тих, хто не носить панталонів. Ти тільки збагни, Літумо, яка це розкіш, коли жінка крокує життям без панталонів.

Він простягнув бінокль, та як Літума не вдивлявся, нічого особливого не побачив. Донья Адріана хлюпалася біля бережка, обливала себе водою, і за бризками та пінявими хвилями тіла майже не було видно, навіть крізь прозору сорочку.

— Мабуть, у мене не такий гострий зір, як у вас, лейтенанте. Чи, точніше, не така буйна уява, — пожалкував, повертаючи бінокль. — Щиро кажучи, нічого, крім піняви, я не бачу.

— То й дідько з тобою, — промимрив лейтенант, знову припавши до бінокля. — А от я бачу її, як свої п'ять пальців. Згори і знизу, спереду і ззаду. Можу тебе запевнити, що волоссячко в неї кучеряве, як у мулатки. А попросиш, то навіть скажу, скільки його. Бо так виразно бачу, що можу й порахувати.

— А це що таке? — раптом пролунав за їхніми спинами дівочий голос.

Літума мало не зомлів, та ще й, надто різко обернувшись, розтягнув собі в'язи. І хоч бачив, що помиляється, все одно йому здавалося, ніби ті слова промовила не жінка, а якийсь краб.

— Якої ще брутальщини ви не згадали? — запитала дівчина, упершись кулачками в боки, немов матадор, що кидає виклик бику. — Якої гидоти ще не сказали? Ще щось лишилося у вашому словнику? Я чула все. І бачила все, на що тільки здатні ви. Бридко дивитися на вас.

Лейтенант Сільва нахилився по бінокль, який з несподіванки випустив. Літума, ще сидячи на піску, збагнув, що несамохіть розчавив висохлого краба. І подивився на начальника, котрий теж іще не оговтався. Той струшував з себе пісок, виграючи час. Потім лейтенант козирнув і мовив:

— Не годиться заважати представникам влади під час виконання службових обов'язків, сеньйорито. А якби я з півоберта вистрілив у вас?

— Під час виконання службових обов'язків? — зареготала вона. — То ваш обов'язок підглядати за купальницями?

Аж тепер Літума збагнув, що перед ними донька полковника Міндреау. Атож, Алісіта Міндреау. Серце закалатало в грудях. Знизу долинали розлючені прокльони доньї Адріани: їх ця метушня викрила. Немов уві сні Літума побачив, як вона порачкувала з води і нагинці кинулася до плаття, несамовито погрожуючи кулаком.

— Ви не просто свині, ви ще й злочинці, — додала дівчина. — Оце так поліція. Та ви навіть гірші, ніж про вас розповідають.

— Скеля ця — природний спостережний пункт, з неї ми виявляємо моторки, які привозять контрабанду з Еквадору, — мовив лейтенант так впевнено, що Літума аж вражено розкрив рота. — Певно, ви цього не знали, сеньйорито. Та й дамські образи — похвала для мужчини. Тож якщо вам хочеться, зробіть собі таку приємність.

Краєчком ока Літума спостеріг, що донья Адріана, похапцем одягнувшись, віддаляється берегом до Пунта Арени. Енергійно вихляючи стегнами, вона іноді оберталася і люто погрожувала кулаком. Мабуть, ще й лаялась. Дівчина мовчки дивилася на них, її злість і обурення, здавалось, минули. Стояла, вимазана землею, і годі було визначити колір її блузки без рукавів та джинсів. Бо і вони, і туфлі, і стрічка, що перетягувала її коротке волосся, прибрали такого ж жовтувато-сірого відтінку, що й навколишній пісок. Літумі дівчина видалася ще тендітнішою, ніж того дня, коли вона увірвалася до батькового кабінету. Майже без грудей, з вузькими стегнами — таких жінок його начальник презирливо називав «дошками». А кирпатий носик, що, здавалося, розрізняв людей по запаху, виглядав ще пихатішим, ніж тоді. Скільки їй років? Шістнадцять? Вісімнадцять?

— А що поробляє сеньйорита серед цього збіговиська крабів? — люб'язно поцікавився лейтенант Сільва, даючи зрозуміти, що сутичка вичерпана.

Він сховав бінокль у футляр і взявся протирати носовичком темні окуляри.

— Надто далеко від авіабази, як для прогулянки. А раптом якийсь краб укусить вас? Що сталося? Прокололи шину?

Літума помітив велосипед Аліси, такий же задрипаний, він стояв метрів за двадцять унизу, біля підніжжя скелі. Літума дивився на дівчину і намагався уявити її поряд із Паломіно Молеро. Молодята трималися за руки, голубились, зазирали одне одному в вічі. Її вії тремтіли, як крильця метелика, вона шепотіла йому: «Заспівай мені, ну заспівай же щось гарне!» Ні, годі уявити їх ось так.

— Батько знає, що ви щось випитували в Рікардо, — кинула вона. І звела погляд, щоб побачити, як подіяли її слова. — Коли він був напідпитку.

Лейтенант не знітився. Неквапом начепив темні окуляри і почав спускатися стежкою, ковзаючи, як на санчатах. Внизу знову обтрусився.

— То лейтенанта Дюфо зовуть Рікардо? Отже, його кличуть Річардом.

— Знає він і те, що ви їздили в Амотапе до доньї Лупе, — глузливо додала дівчина.

Вона була невисока на зріст, дрібна, з невиразною постаттю. Красунею її не назовеш. Може, Паломіно Молеро закохався в неї тому, що вона була така, яка була.

— Батькові відомий кожен ваш крок.

Навіщо вона це каже? І чому розмовляє так дивно? Алісія Міндреау ніби й не погрожує, а скорше глузує з них чи просто пустує. Літума підстрибом спускався слідом за дівчиною. З-під його черевиків, кривуляючи, розбігалися краби. Довкола ні душі. Певно, люди зі складів теж порозходились, бо двері були зачинені і всередині стояла тиша. Ген унизу, в бухті, буксир курсував між двома молами, вивергав клуби сірого диму і час від часу сигналив. Людський мурашник копошився на березі.

Вони дісталися стежки, що вела до огорожі, яка відділяла будівлі «Інтернешнл» від містечка. Лейтенант узяв велосипед і повів однією рукою. Йшли повільно. Під ногами хрускотіли порожні панцирі крабів.

— Я йшла за вами від самісінького відділка, а ви й не помітили, — озвалася дівчина чи то сердито, чи то глузливо. — Біля огорожі мене не хотіли пускати, але я пригрозила батьком. А ви й не бачили. Я чула всі ваші бридкі слова, а ви витаєте бозна-де. Якби