Читати книгу - "Видозмінений вуглець"

— А тим часом…

— А тим часом агент-розпорядник купує на чорному ринку чохол, імовірно, якусь жертву кататонії з місцевої лікарні чи жертву наркотиків із місця злочину без надто сильних фізичних ушкоджень. Улан-баторська поліція негайно передає повноваження з цього приводу. Агент стирає чохлу розум, завантажує в нього копію Дімі, і чохол просто йде собі. Суборбіталка на інший бік планети — і вперед, до роботи в Бей-Сіті.

— Ви не надто часто ловите цих хлопців.

— Майже не ловимо. Річ у тому, що треба спіймати обидві копії у стані спокою, мертвими, як ці, або затриманими за правопорушення, що переслідується ООН. Законне право на завантаження з живого тіла дає тільки звинувачення ООН. А близнюк у безвихідному становищі просто трощить собі кортикальну пам’ять через карк, перш ніж ми встигаємо його затримати. Я таке бачила.

— Досить жорстко. Як за все це карають?

— Стиранням.

— Стиранням? У вас тут до нього вдаються?

Ортеґа кивнула. Довкола її вуст грала ледь вловима похмура посмішка.

— Так, у нас тут до цього вдаються. Ви шоковані?

Я замислився. Деякі злочини в Корпусі, передусім дезертирство або відмова від виконання бойового наказу, каралися стиранням, але я ніколи не бачив, щоб його застосовували. Це суперечило нашій обробці, яка змушувала швидко тікати. А на Світі Гарлана від стирання відмовилися за десятиліття до мого народження.

— Хіба це не дещо старомодно?

— Вам прикро через те, що має статися з Дімі?

Я провів кінчиком язика по порізах у себе в роті. Пригадав холодне коло металу на шиї й хитнув головою.

— Ні. Та чи розповсюджується це лише на таких, як він?

— Смертна кара передбачена ще за кілька злочинів, але за них, як правило, присуджують пару століть зберігання.

Судячи з виразу обличчя Ортеґи, вона вважала, що це — не така вже й чудова ідея.

Я поставив свою каву й потягнувся по цигарку. Ці рухи були автоматичні, а я був надто втомлений, щоб їх зупинити. Коли я простягнув пачку Ортезі, вона відмахнулася. Торкнувшись цигаркою наліпки запалювання на пачці, я примружено глянув на Ортеґу.

— Ортеґо, скільки вам років?

— Тридцять чотири. А що? — вона поглянула на мене, звузивши очі.

— Вас ніколи не оцифровували, еге ж?

— Так, я кілька років тому проходила психохірургію, але мене туди запроторили на пару днів. Поза тим — ні. Я не злочинниця, та й грошей на такі мандрівки не маю.

Я вперше видихнув димом.

— Вас це якось зачіпає, чи не так?

— Як я вже сказала, я не злочинниця.

— Ні, — я згадав свою останню зустріч із Вірджинією Відаурою. — Якби ви були злочинницею, то не думали б, що переміщення на два століття — це таке вже легке покарання.

— Я цього не казала.

— І не мали казати, — я не знав, як примудрився забути, що Ортеґа і є закон, але якось примудрився. У просторі між нами щось збиралося, щось подібне на статичний розряд, щось таке, що я, можливо, розкусив би, якби моя інтуїція посланця не була притуплена новим чохлом. Хоч що це було, це просто зникло з кімнати. Я втягнув плечі й сильніше затягнувся цигаркою. Мені треба було поспати.

— Кадмін дорого бере? З такими накладними витратами, такими ризиками його послуги мають чимало коштувати.

— Тисяч із двадцять за кожне вбивство.

— Тоді Банкрофт не чинив самогубства.

Ортеґа звела брову.

— Ви швидко здогадалися як на щойно прибулого.

— Ой, та ну вас, — я видихнув на неї весь дим із легень. — Якби це було самогубством, який хрін став би платити двадцятку за те, щоб мене замочили?

— А вас що, дуже люблять?

Я нахилився вперед.

— Ні, мене багато хто недолюблює, але серед таких людей немає нікого з подібними зв’язками чи грішми. Я недостатньо крутий, щоб нажити собі ворогів на цьому рівні. Той, хто нацькував на мене Кадміна, знає, що я працюю на Банкрофта.

Ортеґа всміхнулася.

— Ви ж наче сказали, що вони не називали вас на прізвище?

«Ти стомився, Такеші.» Я мало не уявив, як мені погрожує пальцем Вірджинія Відаура. «Корпус посланців не зломити місцевому законодавству.»

Я невпевнено повів далі.

— Вони знали, хто я такий. Такі люди, як Кадмін, не валандаються готелями, чекаючи на можливість пограбувати туристів. Ортеґо, подумайте самі.

Вона зачекала, поки моє роздратування потоне в тиші, а вже тоді відповіла.

— Отже, Банкрофта теж замочили? Можливо. І що тепер?

— Тепер ви маєте знову розпочати розслідування.

— Ви мене не слухаєте, Ковачу, — вона обдарувала мене усмішкою, якою можна було б зупиняти озброєних людей. — Справу закрито.

Я згорбився, притулившись до стіни, та трохи постежив за нею крізь дим. А потім сказав:

— Знаєте, цього вечора, коли прибула ваша зачисна команда, один з її членів показав мені свій жетон — достатньо довго, щоб його справді можна було роздивитися. Зблизька він доволі ошатний. Там такий орел і щит… А довкола — літери.

Вона змахнула рукою — мовляв, продовжуйте, — і я знову затягнувся цигаркою, а тоді усвідомив сенс цієї шпильки.

— «Захищати та служити»? Гадаю, тим, хто дослужується до лейтенанта, вже насправді в це не віриться.

Є контакт. Під одним оком у неї сіпнувся м’яз, а її щоки втягнулися так, ніби вона смоктала щось гірке. Вона пильно подивилася на мене, і тоді я на мить подумав, що, можливо, зайве собі дозволив. Потім її плечі опустилися, і вона зітхнула.

— А, продовжуйте. Блін, та що ви взагалі про це знаєте? Банкрофт не такий, як ми з вами. Він — граний мет.

— Мет?

— Так, мет. Ну, знаєте: «А всіх Метушалаходнів було дев’ять сотень літ і шістдесят і дев’ять літ».[3] Він старий. Ну, по-справжньому старий.

— Це злочин, лейтенанте?

— Має бути злочином, — похмуро відказала Ортеґа. — Коли людина проживає так довго, з нею починає дещо коїтися. Вона стає зарозумілою. Врешті-решт вона починає вважати себе Богом. Раптом маленькі люди, тридцятирічні, може, сорокарічні… ну, втрачають реальне значення. Людина бачила звеличення й падіння цілих суспільств і починає думати, ніби існує поза всім цим і насправді ніщо не має для неї значення. А тоді, можливо, починає прибирати цих маленьких людей, ніби зриваючи маргаритки, коли ті трапляються в неї під ногами.

Я серйозно поглянув на неї.

— Ви звинувачували в чомусь подібному Банкрофта? Бодай раз?

— Я кажу не про Банкрофта, — вона нетерпляче відмахнулася від заперечення, — я говорю про таких, як він. Вони як ШІ. Геть на нас не схожі. Вони — не люди, вони